Ходила з Сквири до Попільні "сквирка"...
Ходила з Сквири до Попільні "сквирка" –
Так називали люди паротяг.
Один вагон. За греблею зупинка,
Тут потяг уповільнював свій тяг.
І ми стрибали з нього біля річки.
Через леваду стежка навпрошки.
Вільха шепоче листям до вербички,
Кричать із очерету пастушки.
Летить-планує через став лелека.
Його буслиха у гнізді чекає.
Надворі літо. Липень. Південь. Спека.
Зозуля час по часу нам кукає.
Уже городи видно і садочки,
Дахи і стріхи повіток і хат.
А ми йдемо – розхристані сорочки…
Диви, ганяє кіт в дворі курчат…
Тини, паркани, плоти, перелази…
Колодязі – один на три двори.
Слова такі знайомі й цілі фрази
Я чую знову. Рідні явори
Мене стрічають тихим шепотінням,
Волові очка пурхають в саду.
Пахучі квіти радують цвітінням.
А я ніяк додому не дійду…
Вдягти із льону вишиту сорочку,
Босоніж стати хочу у траву.
Затим присісти на ослін в тіньочку,
Щоб попустить душевну тятиву…
Холодну воду я поп`ю з криниці.
З дороги змию пил з лиця та рук…
Несе вже мати миску полуниці,
За нею батько вийшов на рундук…
Й немов зійшло на мене провидіння,
І я раптово якось зрозумів,
Родинне в мене саме тут коріння –
Щоб не казав я й щоб я не хотів.