Колись ходила по Землі Любов
Тихенько стукала вона у двері,
І тим, хто їй притулок надавав,
Лишала часточку тепла свого в оселі.
Вона б ще довго мандрувала по Землі,
Ще так хотіла душі зігрівати,
Та привела її стежина
На край села, до однієї хати:
Великий двір, собаки-сторожі
Зчинили гавкіт, і господар з хати
Побачив постать дивну із вікна,
Чого їй треба, вийшов запитати.
Жебрацький одяг, стомлена хода,
І тільки голос - тихий і приємний:
"Будь-ласка, мені б їжі і води,
А ще, - нічліг, бо вже на дворі вечір темний".
Почув це чоловік і закричав:
"Немає, я не дам Тобі нічого,
Йди геть!" - і з двору він Любов прогнав,
Вона ж пішла собі від нього.
Із того часу більше не ходила по Землі,
Образи людям так і не простила,
Але у душах добрих і відкритих
Частиночку себе все ж залишила.
