Гористим шляхом до вершини,
У піднебесся на путі
Кружляють вслід автомашині,
Між хмар пливуть ліси густі.
Безмовно купчаться пороги,
Позначивши краї земні,
Ландшафти грізні вздовж дороги
На очі сунуться мені.
Небес безладдя ваготою
Хребти гірські згинає вниз,
Де хмари крайкою густою
Опоясали тісно ліс.
Мов древній гурт страхіть, тополі
Закам’янілих шість віків
Обвітрені стоять і голі
Громаддям білих кістяків.
Імлою складки загнітились
Гофрованої в злам кори.
На плащ-намет би нам згодились
Дощів невтішної пори.
Там далі – сонця позолота,
Тремкого полум’я стіна,
Чи випари в’язкі з болота,
Чи знов туману пелена…
Нарешті, трохи вище хлине
Така безмежна синь німа,
І щось огорне тихоплинне,
Чому ще поки слів нема.
Те, що ми знизу небом звали
І милувалися, ясним.
А тут крізь синяви навали
Вершини стеляться під ним.
А кряж гірський, що під ногами,
Немов на цвинтарі плита.
Він – справді склеп. В нім кожен камінь
Зганьбила неба висота.
_______________________
В пути на горную вершину,
В пути почти на небеса
Вертятся вслед автомашине
И в облака плывут леса.
И через горные пороги,
Вводя нас молча в дом земной,
Ландшафты грозные дорога
Передвигает предо мной.
Хребты сгибающая тяжесть
На горы брошенных небес,
Где тучи пепельные вяжут
И опоясывают лес.
Скелеты чудищ допотопных,
Шестисотлетних тополей,
Стоят толпой скалоподобной,
Костей обветренных белей.
Во мгле белеющие складки
Гофрированной коры
Годятся нам для плащ-палатки
На случай грозовой поры.
Все вдруг закроется пожаром,
Огня дрожащего стеной,
Или густым болотным паром,
Или тумана пеленой.
И наконец, на повороте
Такая хлынет синева,
Обнимет нас такое что-то,
Чему не найдены слова.
Что называем снизу небом,
Кому в лицо сейчас глядим,
Глядим восторженно и слепо,
И скалы стелются под ним.
А горный кряж, что под ногами,
Могильной кажется плитой.
Он - вправду склеп. В нем каждый камень
Унижен неба высотой.
