Спогад про домівку

з рубрики / циклу «Про долю»

Стояла, плакала, мов мала дитина,

Батьківська хата – я ж її частина,

Серце тремтіло, а душа кричала,

Летіла довго – крила все ламала.

Ви пішли в вічність ген за небокрай,

Молю у Бога для вас вічний рай,

Пусткою хата втомилася стояти,

Багато ладу їй вже треба дати.

Вікна, мов очі, плачуть на світанку,

Сонце грайливо світить крізь фіранку,

Вітер притих у комині сховався,

Ніч вовком вив, напевно вже награвся.

Пробачте, рідні, благаю всім серденьком,

Землі вклонилась щиро та низенько,

Коріння тут – сюди тягне щоднини,

Дивлюсь на ваші з відчаю світлини.

Які ж іще були у вас роки,

Смерть шаленіла – гребла залюбки,

Батьків забрала, з ними і братів,

Скажений блиск в очах її горів.

Хата лишилась, мов та сиротина,

А я у місті, я ж її частина,

Поставлю крапку я життю міському,

Стану на крила – полечу додому.

Немов та птаха з вирію до хати,

Не гоже рідну землю забувати.

м.Славута,