Цвяхи
Мережані погляди дзвінко розбились об стінку.
Сиділа в кімнаті, дивилась на цвяхи… і тільки.
Дивилась печально, ламала зворушливо пальці.
Хто цвяхи забив, той, далебі, не мав тоді рації.
Хоч, може, це думка моя лиш. Сиджу так до ночі.
Не можу дивитись на цвяхи, їх вирвати хочу!
Взяла інструмент, так смикнула незвично рішуче…
Нарешті – свобода, мене вже нічого не мучить.
Аж раптом: у трубах гуде; стеля падає порохом.
Лиш мить – і мій світ став по-зрадницьки мороком.
Мережані погляди глухо цей простір вбивають.
Порожньо. Темно. Бо цвяхів уже тут немає…
Полтава, грудень, 2010
