Відьма
Вона – відьма.
ЇЇ довге руде волосся
Не одного спалило
В багатті Купальських ночей.
Вона – відьма.
І так уже повелося,
Що снує вона тихо
Під вікнами у людей.
А як місяць кришталю
З колодязя вдосталь нап’ється
І покличе небогу
(Вечорниці у неї свої) –
Тягне руки угору,
Щось наспівує і сміється
Та біжить босонога
Й досягне хоч краю Землі…
Там де мох, кажани,
Де гадюки і чорне коріння,
Під старою ялиною
Прихисток має вона.
Світло зорь павуки
Обплетуть павутинням.
Спокій тут скрізь панує -
Поміж віти злітає луна…
Хтось казав, що була
Вона юною ніжною.
Біля Божого храму
Зривала півонії цвіт.
Хоч коханням палала –
Зосталася незаміжньою,
Замість вельону білого
Мала на серці гніт.
Та на душі незаймані
Є мисливець підло-улесливий,
Обдаровує чарами,
Знає могутні слова.
Вона – відьма,
Бо за скарб,
Що життя перекреслює,
Разом серце
І душу навіки
Йому продала.
