Люди зі світляками в руках
ніяк не натішаться ними.
Тримають своїх світляків заворожено
перед собою, із благоговінням.
Пірнають в їх світло,
вмокаючи дружньо у нього нудотні обличчя.
Пильно вдивляються в їхні тіла –
яскраві, пласкі, прямокутні.
Мов намагаючись в них віднайти
втрачений сенс і знеболююче
проти поразок, невдач і водночас –
теплий, надійний прихисток.
Глибше пірнають в святі ореоли
на́вколо тих світляків і знов
крутять в руках, ла́со лапають, пестять,
подовгу із ними гуторять.
Ніби чекаючи:
раптом повідають їм світляки істину Світла.
Натомість щоразу об скло і каміння, бордюри й кущі
спотикаються.
Всесвіт в руках – близькозорий. Засліплює.
Глибоко в себе затягує голови.
Твердь під ногами
синцями про себе боляче, періодично нагадує.
Люди зі світляками в руках
впевнені, що безперечно відчули
з ними себе повніціннішими, більш цілими.
Сокіл завважує: шкіра Землі
збагатилась ходячими цілями,
густо встелилася Шляхом Молочним
бруківка залюднених міст.
Пестіть їх сенсорні груди, як вперше,
у світлодіодну їх шкіру залюблені.
Зирк: світляки повтікали із рук,
ставши вмить
ліхтарями й світильниками...
© Саша Обрій.
