09.12.2015 15:02
only 18+
221 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Оксамит

Tenue

Tenue Достиганням хлібів
Широтою Душі,
На адресу вишневого саду,
Там барвінок зацвів, простягнувсь і просивсь.
У ту ніч, яку звуть зорепадом...
Я пишу і кричу -
Вирвіть Душу мені,
Оте Серце без жалю і болю...
Знаю треба змиритись і відпустить,
І не можна сказать - Я з Тобою (Оксамит)

Час-дивовижне явище.., його так мало, коли запізнюєшся і так багато, коли чекаєш.

Я дивлюсь у вікно і уявляю, як падає сніг... От-от все стане білим і на цьому чистому полотні можна буде створювати свої візерунки. І вже не важливо якого кольору була раніше земля... Саме так я зараз сприймаю своє життя.., все що турбує-минеться, з`являться нові образи і мрії...


Я не вірю в жіночу дружбу, але те, що нас пов`язувало було схоже на той випадок, коли маленький окрайчик хліба хотілося поділити рівно навпіл, а виходило так, що більший шматочок віддавався тому, кому він потрібніший. Це було без отого жіночого базікання, без пліток, без заздрощів, без отих жіночик таємниць, це було так коли у величезному світі, люди знаходять саме свою людину... Я не хочу говорити про тебе в минулому часі. Тобі сьогодні п`ятдесят п`ять... Якихось вісімнадцять днів розділяю тебе від твого свята... Написаний мною сценарій до твого торжества залишиться вічним. Хочу, щоб все-все стало білим і чистим, бо так нелегко і важко бачити, як гасне світло...


Привіт, мій далекий, єдиний і жаданий. Я давно Тобі не писала. Важко писати в нікуди, і іще важче не отримувати відповіді. Ніч.., я не сплю вже хто зна скільки... Ти мовчиш... Я незнаю де Ти, з ким Ти, і скільки кілометрів нас розділяє... А я прилучаюсь до світу неспокійних думок. Кожен день я сприймаю, як надію і незнаю якого кольору НАДІЯ, бо кожен прожитий день має свою фарбу. Я не боюсь самотності, у мене її мало, але в даний момент це напевне гірше за самотність. Дивні зараз ночі, такі зоряні і місячні, живою картиною лягать на душу. Не описати і не визначити колір. Дорогого коштує та барва.

Згіркла холодна кава-не п"ється. В пачці меншає сигарет. Вирій думок із спокійний добрих у шалені і вітряні... Вже не образа і не біль, але й не байдужість. Хочеться, щоб невідомість і недомова, безколірно згасли у тому красивому зоряному небі. Рішуче заперечення і осудливе мовчання, невже так легше? Колись станеться так, що я не прийду, а ти чекатимеш, і мені нецікаво буде кому дістався зайвий квиток.., і слова про мрію заради якої стають поетами... Глибоке і продумане.., а на папері все виходить не так...


Я не хочу думати про тебе в минулому часі. Тобі сьогодні п`ятдесят п`ять... Ось-ось зараз затарабаниш у ворота і змінивши голос кричатимеш - Откривай!!! Галя прийшла!!! І ми з тобою у чорних атласних спідницях у мереживних блузках з гордовитим виглядом по станції, а у спину чутимем - чиї то дві пішли?., аж земля задвигтіла... Там де ми, там завжди свято, будь то школа де наші діти провчились десять років, чи то в когось іменини, чи променад по базару, чи навіть просто чаю попить, і тільки нам з тобою довірять говорити слово і вручати квіти Київському архієпіскопу, який закладав капсулу на будівництво храму на нашій станції, і ще безліч дрібниць і важливих подій з яких можна зробити незабутнє і яскраве. Я знаю ти прийдеш і я наготую твоїх улюбленних голубців, і ти врЄжеш бокальчик винця, а я потягну сто грам, згадаєм усіх добрим словом, врубим музику, нав`яжемо хусток, наміряємось нарядів, напридумаємо, насміємося, десь і поплачем.., обнімемось, і довго довго стоятимем на дорозі допоки розпрощаємось... Це було так коли у величезному світі, люди знаходять саме свою людину...


Привіт моє рідне... Я давно Тобі не писала. Важко, сумно і боляче-розлучатися так, по живому і мовчки. Вже не дозволяю собі сліз. Душа розривається, вию. Я незнаю, що трапилось... Хочу, щоб все все стало білим. Думки в бездонну яму, а тривога наростає повільно, крапля за краплею. Ми писали живий роман, не паперовий-справжній... Я незнаю де Ти, з ким Ти, і скільки кілометрів нас розділяє... Ніч... Нема ні кави ні сигарет... Небо-дивне, зоряне місячне... На сусідській хаті флігер із дзвониками.., вітру нема, а вони грають... Музика.., вона рятує. В уяві дивні сполуки фарб. В очах глибока задума... Напевне нічого страшного, коли в світі на одне щастя буде менше... Геть сумніви, Ти найрідніший за самою дальньою даллю!


Грудневий ранок блимає червоним оком...Я дивлюсь у вікно і уявляю, як падає сніг... От-от все стане білим і на цьому чистому полотні можна буде створювати свої візерунки. Чуттєва краса. Яскравість, виразність. Бездогане нанесення. Виняткова стійкість. Вірю в себе, не боюся, не зволікаю себе у жалість. Колір-Душею, Серцем.


Я не хочу думати в минулому часі... Крізь голе гілля тополь, що за дорогою, миготять зорі. Є зорі на землі і на небі. І найдорожчі ті, які світяться в душах людей. Є зорі непомічені і не відкриті часом, вони такі високі, що не вистачить життя, щоб піднятись до них.

Публікації: Оксамит

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 13.12.2015 14:35  Люлька Ніна => © 

Аллочко, Ваш твір - це журлива сповідь душі, така жалобно і щира. Співчуваю і розділяю Вашу скорботу за такою неймовірно важкою втратою. Тепіння, витримки і най Вам Бог допоможе пережити це горе. Утішаю і тепленько пригортаю Вас до свого серця. 

 10.12.2015 09:06  Тетяна Белімова => © 

Пані Аллочко... неймовірний твір!
Я розумію, як непросто поставали слова нарису... Важкі обставини...
Бажаю Вам внутрішнього миру і спокою!  

 09.12.2015 23:08  © ... 

ДЯКУЮ ВСІМ ЗА РОЗУМІННЯ І ПІДТРИМКУ! 

 09.12.2015 21:47  Панін Олександр Мико... => © 

- Скажи, мудрий ведун, найближча людина покинула мене, що маю робити?
- Свято бережи дорогий образ у серці і тоді ви зустрінетесь колись на стежках нескінченності...


Ваш твір може бути духовними ліками для багатьох людей... 

 09.12.2015 19:29  Якобчук Павло => © 

Дуже мяко та мирно, хто знає чи зможе хтось додати свого ще не відданого тепла. + 

 09.12.2015 15:37  Ольга Шнуренко => © 

Хочеться і поспівчувати, і обійняти, підтримати, щось щире і тепле сказати...

Але так боязко порушити атмосферу сповіді...

Це ессе - світла пам`ять вашій подрузі, яка назавжди залишиться сонечком у вашому серці, і зіронькою - в душі...