Tenue
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Широтою Душі,
На адресу вишневого саду,
Там барвінок зацвів, простягнувсь і просивсь.
У ту ніч, яку звуть зорепадом...
Я пишу і кричу -
Вирвіть Душу мені,
Оте Серце без жалю і болю...
Знаю треба змиритись і відпустить,
І не можна сказать - Я з Тобою (Оксамит)
Час-дивовижне явище.., його так мало, коли запізнюєшся і так багато, коли чекаєш.
Я дивлюсь у вікно і уявляю, як падає сніг... От-от все стане білим і на цьому чистому полотні можна буде створювати свої візерунки. І вже не важливо якого кольору була раніше земля... Саме так я зараз сприймаю своє життя.., все що турбує-минеться, з`являться нові образи і мрії...
Я не вірю в жіночу дружбу, але те, що нас пов`язувало було схоже на той випадок, коли маленький окрайчик хліба хотілося поділити рівно навпіл, а виходило так, що більший шматочок віддавався тому, кому він потрібніший. Це було без отого жіночого базікання, без пліток, без заздрощів, без отих жіночик таємниць, це було так коли у величезному світі, люди знаходять саме свою людину... Я не хочу говорити про тебе в минулому часі. Тобі сьогодні п`ятдесят п`ять... Якихось вісімнадцять днів розділяю тебе від твого свята... Написаний мною сценарій до твого торжества залишиться вічним. Хочу, щоб все-все стало білим і чистим, бо так нелегко і важко бачити, як гасне світло...
Привіт, мій далекий, єдиний і жаданий. Я давно Тобі не писала. Важко писати в нікуди, і іще важче не отримувати відповіді. Ніч.., я не сплю вже хто зна скільки... Ти мовчиш... Я незнаю де Ти, з ким Ти, і скільки кілометрів нас розділяє... А я прилучаюсь до світу неспокійних думок. Кожен день я сприймаю, як надію і незнаю якого кольору НАДІЯ, бо кожен прожитий день має свою фарбу. Я не боюсь самотності, у мене її мало, але в даний момент це напевне гірше за самотність. Дивні зараз ночі, такі зоряні і місячні, живою картиною лягать на душу. Не описати і не визначити колір. Дорогого коштує та барва.
Згіркла холодна кава-не п"ється. В пачці меншає сигарет. Вирій думок із спокійний добрих у шалені і вітряні... Вже не образа і не біль, але й не байдужість. Хочеться, щоб невідомість і недомова, безколірно згасли у тому красивому зоряному небі. Рішуче заперечення і осудливе мовчання, невже так легше? Колись станеться так, що я не прийду, а ти чекатимеш, і мені нецікаво буде кому дістався зайвий квиток.., і слова про мрію заради якої стають поетами... Глибоке і продумане.., а на папері все виходить не так...
Я не хочу думати про тебе в минулому часі. Тобі сьогодні п`ятдесят п`ять... Ось-ось зараз затарабаниш у ворота і змінивши голос кричатимеш - Откривай!!! Галя прийшла!!! І ми з тобою у чорних атласних спідницях у мереживних блузках з гордовитим виглядом по станції, а у спину чутимем - чиї то дві пішли?., аж земля задвигтіла... Там де ми, там завжди свято, будь то школа де наші діти провчились десять років, чи то в когось іменини, чи променад по базару, чи навіть просто чаю попить, і тільки нам з тобою довірять говорити слово і вручати квіти Київському архієпіскопу, який закладав капсулу на будівництво храму на нашій станції, і ще безліч дрібниць і важливих подій з яких можна зробити незабутнє і яскраве. Я знаю ти прийдеш і я наготую твоїх улюбленних голубців, і ти врЄжеш бокальчик винця, а я потягну сто грам, згадаєм усіх добрим словом, врубим музику, нав`яжемо хусток, наміряємось нарядів, напридумаємо, насміємося, десь і поплачем.., обнімемось, і довго довго стоятимем на дорозі допоки розпрощаємось... Це було так коли у величезному світі, люди знаходять саме свою людину...
Привіт моє рідне... Я давно Тобі не писала. Важко, сумно і боляче-розлучатися так, по живому і мовчки. Вже не дозволяю собі сліз. Душа розривається, вию. Я незнаю, що трапилось... Хочу, щоб все все стало білим. Думки в бездонну яму, а тривога наростає повільно, крапля за краплею. Ми писали живий роман, не паперовий-справжній... Я незнаю де Ти, з ким Ти, і скільки кілометрів нас розділяє... Ніч... Нема ні кави ні сигарет... Небо-дивне, зоряне місячне... На сусідській хаті флігер із дзвониками.., вітру нема, а вони грають... Музика.., вона рятує. В уяві дивні сполуки фарб. В очах глибока задума... Напевне нічого страшного, коли в світі на одне щастя буде менше... Геть сумніви, Ти найрідніший за самою дальньою даллю!
Грудневий ранок блимає червоним оком...Я дивлюсь у вікно і уявляю, як падає сніг... От-от все стане білим і на цьому чистому полотні можна буде створювати свої візерунки. Чуттєва краса. Яскравість, виразність. Бездогане нанесення. Виняткова стійкість. Вірю в себе, не боюся, не зволікаю себе у жалість. Колір-Душею, Серцем.
Я не хочу думати в минулому часі... Крізь голе гілля тополь, що за дорогою, миготять зорі. Є зорі на землі і на небі. І найдорожчі ті, які світяться в душах людей. Є зорі непомічені і не відкриті часом, вони такі високі, що не вистачить життя, щоб піднятись до них.
