Не хочу виходити на вулицю
Я дуже рідко виходжу з дому. Але сьогодні довелося провести племінника в сутінках на роботу до матері. Я теж завжди маленьким ночував на там. Радував свіже повітря. Спотикаючись об розбиті дороги, в темних провулках, зустрічаючи здивовані погляди. Хтось сказав: "привіт" (мабуть знайома), я відповів, хоча не бачив осіб знайомих незнайомців. Потім знову, темні вулиці, зруйнований будинок на перехресті і провулок Крутий, що виходить до неосвітленої автотраси.
Весь час племінник йшов якось дотримуючись дистанції, мабуть боявся, що його "друзі-пацики" побачать мене. А ось і місце роботи матері, - з доріжки видно пару освітлених жовтим кольором вікон через будівлю старої водолікарні з розбитими шибками і решітками. Піднялися сходами серед каштанів і пішли по розбитій доріжці. Страшний вид, - темні зарості, територія, закрита стінами від перехожих стежин і житлових коробок. "Страшно", - сказав я кілька разів, проходячи біля всіх цих хащ кущів і крон дерев сланких прямо до землі.
"Нада била мамє пазваніть, шоб вишла до нас на втрєчу" - сказала дитина. Я відповів: "І мамі йти самій по цих темних нетрях?" Ворота в котельню по сусідству з денним стаціонаром були відкриті навстіж, відкриваючи вид на пустир, територію без світла. Безперервні зарості, під якими залишки декількох будівель, звалище, куди приходять спати бомжі. Потім трохи доглянутих клумб із квітами і ще більші зарості, в яких може хтось бути. В них приходять колотися наркомани. За ними кілька освітлених вікон іншої будівлі. Літають і кричать кажани, що уподобали горища напівпорожніх будівель, де не тривожать їх сон.
У денному стаціонарі, де чергує мати, і не пахне настанням 21 століття, тільки медикаментами і совком. Коридор втрачається в темряві. В одній з палат чутний звук зудящего радіо. Потім мене самого проводять до котельні, яка не працюватиме цієї зими. Газу більше немає. Значить з осені ці будівлі працювати не будуть, мати переведуть в іншу лікарню з новим графіком, що навіть краще. 200-літній денний стаціонар, який завжди був пов`язаний з медициною і тільки при німецькій окупації, колишній стайнею, - буде розібраний по цеглинці або проданий. Але вистачить і тижня без світла у вікнах, щоб туди проникла вся чернь і почала розграбування.
Назад. Навколо сміття, неприбрані обрізані гілки. Приватні та багатоповерхові будинки упереміш. Автостоянка, за спиною. Звук цвіркунів звідусіль. Лай собак. Почав переходити через дорогу, але на тому боці в темряві пролунали п`яні іржання підлітків, які повертаються з пляжу. Я трохи перечекав, і пішов коли вони відійшли. Далі, знову руїни, що перетворилися на звалище, мій старий будинок на розі, і, на шляху, лайливі слова тих, хто сидів під вишнею. "Костя!", - Кричала якась п`яна дівчина. А мене так дістали всі ці люди, яких я не знаю. Мати слідом, - вже не дивують і не чіпають.
Почуття відчаю. Не можу, навіть піднявши голову, бачити зорі на небі. Я втомився від усього цього сміття, я втомився від брудного дикого міста, від обіцянок, проблем, вимог, я просто ніколи не хочу виходити більше на вулиці. Хоча в стінах будинку нітрохи не краще мені. Я не патріот цього міста і цієї країни, я лише той, хто намагався зробити щось краще, змінити, все від мене можливе, але отримав лише плювок в спину і брудний мат в обличчя від усіх у відповідь. Зраду та брутальне відношення від тих, кого і не очікував. Ви заслужили життя в цьому лайні.
Нікополь, 1 серпня 2014
