Дві реальності
«Немає чіткої межі, між реальністю і вигадкою. Але є чітка межа між недалекими людьми і мрійниками».
Цей напис я прочитала під яскравою картиною, в барвистих тонах, писаної переливчастим блиском фарб. Картина ж ця, - була однією з багатьох творів художників-початківців виставленої у цій галереї. Галереї, в наш час, в нашому місті, однією з найпопулярніших, можливо, навіть найпопулярнішої в Європі. Але хто знає? Я підійшла впритул до полотна. Яскраві фарби все переливалися і переливалися, але зрозуміти, що там, намальовано було абсолютно неможливо.
- Що за дурниці? - Обурилася я вголос.
Люди ходили по галереї з боку в бік, поглядаючи на цю картину, але не знаходили образу - та йшли далі, де були розміщені більш зрозумілі символи. Я ж таки, в ступорі, стояла і дивилася на цю картину, і нічого, з точністю до абсолютності, не могла розібрати.
- Що за дурня?! - Повторила я, мало не викрикуючи.
Але картина мене заінтригувала, і я не могла цього заперечувати. Цікаво, хто її намалював?
Піднявши підборіддя, я вирушила оглядати інші експонати, залишивши цю дивну картину на самоті, незрозумілою, і думаю, - непотрібною тут зовсім.
Минуло це літо, настала осінь. Почали йти дощі, і я кутаючись у френч, йшла на роботу. Був ранній ранок, і дощ, що було не дуже приємно. Осіннє змертвіле листя, падало на мою прозору парасолю і злизувалися додолу разом зі струмками холодної дощової води. Я йшла повільно, не поспішаючи. На роботу я завжди приходила раніше.
Через хвилин десять ходи, показалося сонце. Погода почала змінюватися. Втім, як і зазвичай, вона була дуже мінлива, як і всі дівчата, посміхнувшись, подумала я.
Зупинившись, почала закривати парасольку, і ховати її у сумку. І саме у цей момент на, скажімо так, «Вулиці Митців» у нашому незвичайному місті, почалися з`являтися картини. Їх виносили молоді, старі і середнього віку художники, адже на цій вулиці, в підвалах під столітніми будинками, і розташовувалися їхні майстерні.
Я не поважала їх, адже більшість з них - були самоучками: «чого вони можуть досягти в житті?» - Міркувала я.
- Нічого, - відповіла сама собі вголос.
Саме у цей момент, я і побачила молодого художника, Він якраз виходив зі своєї майстерні. Під рукою полотно у рамі, підійшов до тротуару і почав розставляти мольберт.
Я здивувалася. Він виніс ту саму картину! Саме ту саму бездарну роботу, що я бачила на виставці влітку.
Подивилася на годинник, - до початку роботи ще ціла година. Тому я і вирішила підійти до бездарного майстра і висловити «все», що я думаю про його, так званий, талант.
- Здрастуйте, - підійшла я до нього, і кисло посміхнулася.
Я навіть трохи охолола, адже риси його обличчя, були більш ніж гарними. Але, все-рівно я не знайомитися прийшла, так що, він відповів:
- Так, здрастуйте, - в цей момент, він відволікся від установки інших своїх картин.
- Знаєте, минулого літа, я бачила вашу роботу на виставці. У дуже «пристойному» місці, навіть занадто пристойному для вашої картини...
Запал все вщухав.
А художник подивився на мене своїми блакитними очима, такими добрими і щирими, що я навіть злякалася. Може й не варто було так гарячкуватися?
- Бачте, ви можете говорити, що хочете, - я не ображуся. Чесно не ображуся, - він посміхнувся, відкривши свої білосніжні зуби. - Справа в тому, що мистецтво, особливо в нашій країні, завжди страждало, від поглядів кривих очей, а точніше, - є речі, набагато важливіше матеріальних, ось наприклад, як моя картина, а люди - бачать лише матеріальне. - Пхх... - він потер лоба, розосереджено і втомлено.
- Я незрозуміла, - вказавши на картину, продовжила, - Вона ж, м`яко кажучи, бездарна. Вона негарна!
- А що, для вас, краса? Чи знаєте Ви, чому наш світ жахливий?
Знову він почав скакати від теми до теми - це починало дратувати.
- Краса, вона на те й краса, що її видно. Її можуть усі бачити і оцінювати. Ваша ж таки картина, просто марна трата часу і фарб, думаю навіть дуже задорогих.
- Гроші для мене не мають значення, - промовив Він, розчаровано дивлячись мені у вічі.
- Це безглуздо! Найважливіші речі у цьому світі - гроші, любов, і ще раз гроші!
- Все, що існує у цьому світі, підкоряється невидимим для нас законам, у тому числі і любов, - це наслідок певних процесів в організмі і психіці людини. Про гроші ... я вже все сказав.
Небо зовсім посвітлішало, і хмари помчали геть.
Я стояла та мовчала.
- Я мав на увазі, що багато речей, що оточують нас - це всього лише наслідок чогось, притому - це каламутне дзеркало, що щільно ховає правду. Неважливо яку. Логіки певних людей, яку перейняли багато наших сучасників чи наслідок певних фізичних законів, але цей світ - викривлене дзеркало брехні, не більше та й не менше. Ось, наприклад Ви...
- Що, я? Я тут причому?!
- Ви - свиня, - сказав Він, не виказуючи жодних емоцій.
- Це я свиня?! Ви що собі дозволяєте? Сам Ти свиня! Я важу 50 кілограм! На себе подивися, - але сама розуміла, що дивитися нікуди, - Він був прекрасний і тілом та обличчям.
На одну мить, мені захотілося піти з високо піднятою головою, але ноги тримали мене на місці.
- Зараз, прошу - почекайте тут, - Він вимовив, не видаючи ні краплі своїх емоцій, і відправився в свою підвальну майстерню.
- Бездарний фрік, - пискнула я йому в слід, але Він не почув.
Передімною стояла ненависна мені картина, а з недавнього часу, просто гіперненависа мені. Але вона, все ж таки, була особливою, як ніби кожен її колір видавав кілька спектрів і відтінків, немов була якоюсь - рідкокристалічною проекцією. Незвичайна, не така як всі, - саме за це я її і ненавиділа.
Художник вийшов з майстерні, несучи з собою якесь матове скло, дуже тонке, і гарне, як кришталь. Мовчки, вставив його в раму, поверх полотна картини і повернув її до мене.
З картини на мене дивилася свиня.
Я була ошелешена. У моєму одязі, з моєю сумкою, в картині, немов у дзеркалі, стояла свиня. Рот її був вимазаний якимось брудом, лапи теж в якомусь лайні. Я стояла і дивилася на картину, і кожен мій рух, з точністю до зображення в дзеркалі, повторювала за мною і вона, - свиня. Очі Маленькі, дурні і незрячі. Я дивилася їй у вічі, а вона в очі мені.
- Що за нісенітниця?! Що за ідіотські жарти? - Скрикнула я, і схопивши за руку, художника, - підвела його до картини.
У картині відбився і Він. Але... Він був прекрасний, прекрасніше навіть ніж у реальному житті.
У мене відвисла щелепа: «прекрасного хлопця, тримала за лікоть огидна жирна свиня з тупими очима, незрячими нічого».
- Саме тому, - повернув Він голову до мене, - я і не виставляв її з цим «екраном». Я вклав у цю картину масу праці, вклав у неї себе, свої очі, мої почуття і сприйняття цього світу. Якщо б я виставив її тоді, у повному вигляді, - картину розірвали б на місці.
У картині - дзеркалі, свиня все червоніла і червоніла, а художник, все роздивлявся і дивився на мене шалено добрими очима, дивився з жалем.
- Та пішов ти!
Я з усієї дурі дала йому ляпасу, і швидким кроком попрямувала у бік роботи, насилу стримуючи сльози.
Я - свиня.
Нікополь, 2012