Меланхолія
Ніхто ще не знав, що то за цятка на небі,
так само дули вітри, тягнучи пиляву ковдру.
Ще можна було від’їхати кудись при потребі
і з барів доносились тихі тюремні акорди.
Іще вибрідали із потойбіччя туману
заспані пси з очами, повними смутку,
і непомітно ховались від спеки в під’їздах примари,
і розквітали під літнім дощем проститутки.
Легкий, наче душі, час, позбавлений плину…
Усталені речі, такі недоречні зазвичай…
Ніхто ще не знав, хоча вже кожен й отримав
в один кінець той самий квиток залізничний
І серце, ніби легені, сповнялося димом,
і простір гірчив, мов пригоріла олія.
І так граціозно і з тим безнадійно між нами і ними
здіймалась фон Трієрова «Меланхолія».
