04.02.2016 22:21
для всіх
350
    
  7 | 7  
 © Сьомін Валерій Олексійович

Живі і мертві

Моя старенька пошарпана валіза мала від народження років з шістдесят, якщо не більше. Колись вона потрапила під колеса вантажного автомобіля і те, що залишилося від валізки, було скріплене по кутках скотчем і ледве трималося «на чесному слові». Від неї вже давно відпала ручка, ще після того, як намокла під сильною зливою. Збоку спеціально був зроблений отвір для вкидання грошей. Перед тим, як почати грати на скрипці, я ставив валізку насторч, щоб слухачі та «проходимці» (так жартома я називав тих, хто проходив повз мене, не спиняючись, щоб послухати) могли кидати в отвір монети та банкноти. Разом з тим цей великий і широкий виріз був мені замість ручки: я просовував в нього руку і так переносив свою вбогу «касу» до місця, де збирався влаштовувати концерт, і в такий же спосіб транспортував її назад до свого помешкання. Під час виступів перехожі раз у раз розгублено питали:

- Куди класти гроші?

Коли мені вкінець набридло відповідати на одне й те саме питання, обриваючи творчий процес гри на скрипці і вказуючи смичком на отвір у валізі, я знайшов в місті художню майстерню і попрохав намалювати білою фарбою велику стрілу, яка вела б очі до заповітної діри. Та після цього ще частіше стало звучати питання:

- Куди класти гроші?

Довелося знову шукати художника і на цей раз прохати, щоб він написав на нещасній валізі чітким, аби добре кидався в очі, шрифтом слова: - «Гроші за музику кладіть в цей ящик». Валізку я обізвав ящиком, сподіваючись, що це не змінить суті справи. Одначе, як і раніше, люди продовжували ставити те ж саме питання. Серед запитливих вигуків були і досить інтелігентні голоси. Врешті, не витримавши, я почав відповідати запитанням на запитання:

- Ви бачите цей отвір?

- Так, бачу, - незмінно відповідали мені.

- І цей надпис Ви також бачите?

- Бачу.

- То чому ж Ви питаєте?

- Не знаю…, - після певного замішання ніяково відповідали мені.


Досить часто копійки та рідкі гривні не опускали в отвір, а клали поруч із ним, і монетки падали з ящика, розсипаючись і розкочуючись по землі, а паперові гроші розлітались, гнані вітром, про що мені повідомляв дехто із співчутливих перехожих. Не раз я знаходив якесь яблуко, грушу чи печиво, що лежали на самому отворі, і це не давало можливості навіть самим здогадливим слухачам відповісти на заклик, написаний художником на валізці.

Коли я був зрячим, то майже не помічав людської глупоти. А коли осліп, і, будучи самотнім, став цілком залежним від людей, то здивувався, а потім і вжахнувся сліпоті людей. Все частіше стало приходити відчуття, що сліпий не я, а світ, який мене оточує, що це світ не тільки сліпих, глухих, німих – а світ мертвих тіней. Коли я, перебуваючи серед натовпу, прошу перевести мене через дорогу, більшість людей мовчки минають мене, знаючи, що я не бачу їх, та не знаючи, що я їх відчуваю. Дехто, просковзуючи мимо, кидає на ходу: «Я не місцевий». Мабуть, це має означати, що в них на Місяці і на Марсі немає жодних доріг.

Якось один із перехожих погодився провести мене до автобусної зупинки. Від його руки і від голосу йшло тепло. В моєму серці защеміла щира вдячність до цієї людини і я запитав:

- Скажіть, Ви віруючий?

- Ні, - відповів він.

- А хто ж Ви?

- Просто людина. А чому Ви питаєте?

- В цій країні 95% віруючих. Я чув, що віруючі повинні робити добрі справи. Тому й запитав, чи Ви один з них.

- Любов не зобов’язана любити – вона любить, бо вона Любов. Я не віруючий - я той, хто живе. Віруючі вірять в любов, а я живу нею.

… Проминули новорічні свята – час повертатися до реальності. Як тільки розпочався перший робочий день, відразу, з самого ранку, вимкнули електрику у всьому місті. Все зупинилось, бо почалися робочі будні. Трудова діяльність у тому й полягає, щоб повимикати все, що було ввімкнено на свята. Свята були схожі на напади безпричинної радості, а будні на сповільнену шизофренію. Самодіяльні любителі мудрості та професійні філософи спостерігають за світом і самі за собою: від чого починають летіти шмарклі, коли народжуються сльози, і з якої причини закінчується і те і друге. Та майже ніхто не замислюється, чому приходить війна.


***


«Що людина посіє, те й пожне», - сказав Христос.


Любов Божа до нас – це наша любов до Бога, що принесла плоди. Всесвіт, природа і саме життя відгукуються на наше ставлення до них. Даремно чекати, а тим більше вимагати любові Божої, коли не любиш сам. Людина є мінібогом у своєму житті: що сіє, те і пожинає, - і, лише втямивши це, вона приходить до розуміння необхідності любити, бути самою Любов’ю. Релігійні люди чекають милості зверху і сподіваються на неї, а ті, хто знають істину – ті люблять і вчаться любити. Вони не вчителі Любові, а учні Зоряного неба, і відкривають Небо у собі.



Початок 2016 року

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 21.05.2016 10:39  Гаврищук Галина => © 

Все -- беззаперечна правда... Дякую, що відчуваєте її... З повагою,Г

 24.02.2016 02:20  Каранда Галина => © 

пане Валерію!
Вітаю Вас з Днем народження! Щастя Вам! нехай Вам зустрічаються тільки хороші люди!

 06.02.2016 18:43  Олена Яворова => © 

Ото кумеднющі перехожі, Ви гарно описали, влучно, у яблучко. Справді, бува враження - у астрал більшість кудись відлетіла, не лиш не бачать, а й не чують, у астралі - певна річ)))

 05.02.2016 14:09  Володимир Пірнач => © 

Сподобався текст.

 05.02.2016 10:34  Тетяна Белімова => © 

Чудовий твір, Валерію Олексійовичу! Мудрий і глибокий! Із багатьма підтекстами!
І боляче читати Ваш твір, і водночас розумієш, що життя і є таким, яким Ви його описали.
Дякую!

 04.02.2016 23:32  Каранда Галина => © 

Коли я був зрячим, то майже не помічав людської глупоти. А коли осліп, і, будучи самотнім, став цілком залежним від людей, то здивувався, а потім і вжахнувся сліпоті людей. Все частіше стало приходити відчуття, що сліпий не я, а світ, який мене оточує, що це світ не тільки сліпих, глухих, німих – а світ мертвих тіней. - оцей шматок взагалі геніальний... Велика повага Вам, пане Валерію...

 04.02.2016 22:35  Каранда Галина => © 

сильно...