06.02.2016 12:42
© Антоніна Грицаюк
Війна з тещею
з рубрики / циклу «Мої гуморески»
Немов п’явка смокче кров,
Прокинувшись зранку,
Не так зробив, не туди йшов,
Вкрав із миски шкварку.
Не до пари зять для доні,
Вона гарна, немов квітка,
Та краса, мов на долоні,
Йде селом, немов лебідка.
А він так собі, скажу,
Не кує й не меле,
Згубив геть її красу,
Незграбне й дебеле.
Довго зять оте терпів,
Як риба мовчав,
Підібрати не міг слів,
Стиха лиш зітхав.
Клубка скільки не коти,
Всьому є кінець,
Краще звіра не буди,
Зять все ж молодець.
У льох тещу погукав,
Сам двері закрив,
П`ятнадцять діб їй дав,
Як зміг так судив.
Прийшла донька із роботи,
А мати щосили волає, -
«Це твої, мамо, турботи,
Хай зять випускає.
Довго він тобі терпів,
Час вже міру знати,
Пізно зять тебе закрив,
Досить вже довбати».
Голосила і кричала,
А тоді змирилась, -
«Сину», - зятя погукала,
«Марно я так злилась.
Вмієш відсіч тещі дати,
Не марна наука,
Досить голову згинати,
Життя складна штука».
Вийшла з льоха, мов нова,
Зятя сильно пригортає,
Дочка рада, от дива,
Сльози все втирає.
Стоїть пляшка на столі,
Ломанка і м`ясо,
Стали рідні, всі свої,
Зять млинкує ласо.
А тепер хай скаже хто,
Криве слово тещі,
Загримить усе село,
Що брехню лиш плеще.
За камінною стіною,
Теща, мов граніт,
Давно кінчили з війною,
Розвиднився світ.
м.Славута,
