Вона кохає…

Вона кохає. В коротких віршах, в дитячій прозі 

згортає літо, сплітає осінь у теплій бронзі. 

Слова, як тижні, не переставиш місцями фразу 

CіDі подерті, хмільна байдужість в екстазі джазу. 

Вона все бачить. Короткозорість не мучить совість. 

Чужі обійми, гламурні пики й відверта гордість 

світанки в спину, а любі ночі не наздогнати, 

від болю лікті, на стіни лізти…а чи писати? 

Вона чекає. Ти ж виріс швидко, пішов шалено 

(надмірно злився, коли казала, що ще «зелений»…). 

Перон, вагони, сосиска в тісті, остання каса 

як кістка в горлі, як роль акторки, що не вдалася. 

Вона ще вірить. Під серцем коле, гріхи як втіха, 

найперші зморшки – немодні зовсім, як в’язь горіха, 

з мохеру светр, рукава довгі не гріють й дома, 

дешеві квіти…чиїсь. У вазі. І підла втома. 

Не перепише. Листів , листівок, кохання ноти 

Дзвінків чекає, перебирає зім’яті фото 

«Постскриптум» пише, в кінці три крапки, підхопить сльози 

Вона кохає… в коротких віршах. В дитячій прозі. 

PS. ...відтоді як Він пішов, меланхолійні нотки ніжності поколюють змучене серце і віддають тонкими голочками у кінчики пальців. Вона…все ще кохає… Його…