КОЛИ РАДІЮТЬ ВЕЛОСИПЕДИ
Дивина...
З якою затятістю ми прагнемо винайти машину часу,
нехтуючи при цьому природним її відповідником – пам`яттю!
І пам`ять сама якось по-троху починає легковажити нами.
А що би ще на її місці зробила
будь-яка інша примхлива панянка?
Який привіт – така й відповідь.
Будь-який штучний замінник має на меті
обрубати усе, що б нагадувало про те,
що ми колись вміли успішно робити й без нього.
Телепатію поглинув мобільний зв`язок.
Живе спілкування –
віртуальний світ соцмереж та ігор.
Та й сам Ігор... Богдан-Ігор Антонич,
глянувши неупередженим оком на цю вакханалію,
злякався б, не повіривши в те, до чого довела цей світ
його запальна модерність
та робота на випередження часу.
Отак не вір після цього в ефект метелика.
Пам`ять. Вона легко піддається спокусі
бути зафіксованою на фото чи відео.
Пам’ять. Вона рада зайвий раз щось забути,
або навіть взагалі не запам’ятовувати.
Машина часу. Її й досі не винайшли.
Мабуть, з огляду на те,
що вона нам не дуже то й потрібна.
Для чого взагалі потрібна машина часу?
Для чого нам потрібно увесь час щось згадувати,
порпаючись в нутрощах минулого,
живучи при цьому у світі, де кожного дня
вкотре забувається щось набагато важливіше?
І як би ми не тікали в часи інших ігор та ігорів
(Антонича чи то навіть князя київського) –
все одно, так чи інакше, час приведе нас до того ж місця,
звідки ми втекли, звідки ми витекли – до нашого,
такого до болю знайомого гирла.
Цікаво, чи дуже радіють велосипеди,
коли черговий розумник
починає заново їх відкривати
і робить це кожного наступного разу
в якнайбільш недолугіший спосіб?
© Саша Обрій
