Костри і зорі. Синій сніг,
Що в вирві на світів розділі
Десь літ на тисячу заліг
Після припадку заметілі.
Не стало б сили у вітрів
Війнути сніг, мітлою наче,
Й запорошити дим кострів,
Схитнувши полум’я шипляче.
Не стане сонця і тепла
У літа в цім краю безпліддя,
Щоб випалити лід дотла,
Дотла – хоч раз би на століття.
А ми – ми раді в тишині
Хоч ночі миру й супокою
І в скал камінній западні
Спимо в снігу ми. Сни дурні
Убік відводимо рукою.
_
Костры и звезды. Синий свет
Снегов, улегшихся в распадке
На тысячу, наверно, лет
После метельного припадка.
Не хватит силы у ветров
С метлой ворваться в нашу яму,
Засыпать снегом дым костров,
Шипящее качая пламя.
Не хватит солнца и тепла
У торопящегося лета,
Чтоб выжечь здешний лед дотла,
Дотла – хотя бы раз в столетье.
А мы – мы ищем тишины,
Мы ищем мира и покоя,
И, камнем скал окружены,
Мы спим в снегу. Дурные сны
Отводим в сторону рукою.
