Чи не над трунами святих
У склепах сумовитих
Зросли букети квітів тих,
Благою кров’ю вмитих.
Прогнувся лаковий листок,
Обтяжений росою,
Відкривши ніжний завиток
З тендітною красою.
Суцвіття хилить на вітрах
Конвалія в поклоні,
І пуп’янків ховає страх
У листяні долоні.
З клубочка, в надто вже тісне,
Бліде лахміття вбрана,
Назавтра квітка спалахне,
Огнем заграв духмяна.
Немов сльози кривавий слід,
Як Макбета закляття,
Простого пуп’янка розквіт
Введе нас у сум’яття.
Він зблисне оком кров’яним
В заходу хмаровинні,
Щоб ми поблідли перед ним,
Неначе в чомусь винні.
Чи то жили не тим, не так
Крізь бездуховні смути,
І нам на цвинтарних квітках
Час істину збагнути.
Цілую ніжні пелюстки,
Клянуся й уповаю…
Дурниці, скажете? Думки
Я в усміх заховаю.
Бо чую ріст трави, дива
Народженої квітки.
Сплету чуття свої в слова –
І хлине вірш нізвідки.
_
Не над гробами ли святых
Поставлен в изголовье
Живой букет цветов витых,
Смоченных чистой кровью.
Прогнулся лаковый листок,
Отяжелен росою.
Открыл тончайший завиток
Со всей его красою.
И видны робость и испуг
Цветка в земном поклоне,
В дрожанье ландышевых рук,
Ребяческих ладоней.
Но этот розовый комок
В тряпье бледно-зеленом
Назавтра вырастет в цветок,
Пожаром опаленный.
И, как кровавая слеза,
Как Макбета виденье,
Он нам бросается в глаза,
Приводит нас в смятенье.
Он глазом, кровью налитым,
Глядит в лицо заката,
И мы бледнеем перед ним
И в чем-то виноваты.
Как будто жили мы не так,
Не те читали книги.
И лишь в кладбищенских цветах
Мы истину постигли.
И мы целуем лепестки
И кое в чем клянемся.
Нам скажут: что за пустяки, –
Мы молча улыбнемся.
Я слышу, как растет трава,
Слежу цветка рожденье.
И, чувство превратив в слова,
Сложу стихотворенье.
