Дві стихії
Ти розкинулася піді мною
кошлатою бахромою ковилових полів,
як зелене море, що піниться від шторму.
З висоти соколиного лету
твої неозорі неорані сіножаті
примушують моє неспокійне пташине серце
розгублено завмирати від кожної хвилі,
що прокочується твоїм розпашілим тілом.
Не відаю, з якого боку підійти,
підлетіти до тебе,
як обійняти тебе – величну, неосяжну і дику?
Ми – дві, такі несхожі, самодостатні стихії,
які ніяковіють одна перед одною,
знаючи, що їм судилося
колись неодмінно схльоснутися,
сягнувши спільного обрію.
І тому дві стихії
несміливо торкаються одна одної,
пізнаючи сокровенну суть одне одного:
перша – земну, материнську,
друга ж – батьківську, небесну.
Ти – земна. Ти – твердь.
Ти – надійна твердиня.
І тому я ліплю тебе,
як натхненний скульптор
із усіх цих полів і сіножатей,
що стають твоєю шкірою.
Із усіх кучерявих лісів,
що стають твоїм волоссям.
Із усіх блакитних озер,
що зливаються в твої зіниці.
Із усіх цих скель та чорноземів,
що стають твоєю плоттю.
Я формую твою довершеність
з усього, що дороге моєму серцю.
І то нічого, що поки що
ми лише трималися за руки.
Але ми .м і ц н о. трималися за руки
уві сні...
© Саша Обрій.
