КОСТРОМА і КУПАЙЛО
До безхмарного ранку не склалося нам
Ні дійти, ні добігти – жадали так зорі,
Тож даремно пожертвою зно́сила в храм...
Я всі перли, які познаходила в морі.
Та зіркам надто мало безцінних перлин,
Їм життя би на кін, як надійну відплату,
Сипонули під ноги промінням жарин,
Білозубо сміявся півмісяць щербатий.
Я пройшла по жаринах, танцюючий крок
Вчарував геть Купайла вогнистим шаленством,
І, забувши пророчі промови зірок,
Він в дарунок підніс, наче квіти, блаженство.
Позлітала пелюстячком нічка утіх,
Мій вінок вітер кинув у річку від злості,
Як взаємність палку наших душ устеріг,
Всю багрянцем скропив конюши́нову постіль.
Не судилося нам ранок спити на двох,
Не зустрів нас Ярило на вищій орбіті,
Тільки лиш з-під землі, пробиваючи мох,
Ми, як брат-і-сестра, позростали по світу.
