Листи
Ти розповідав мені про подвиги.
Ти читав мені листи з війни. Увесь час, поки я лежала в лікарні.
Коли возив мене візочком по доріжкам лікарняного парку, розповідав хто там служив. Коли возив на процедури і болісну фізіотерапію, розповідав, як вдома чекали діти. Коли обколювали знеболювальним і коли везли на операції, коли відходила від наркозу і коли спала, коли просиналась і коли моє безвольне тіло напихали обідом, розповідав і розповідав.
Розповідав про те, як то бути солдатом. Про казарми і стрільбища, полігони і марш-кидки. Про молодого інструктора, який вчив маскуватися і повільно повзати на череві, щоб не бути поміченим. Інструктор той добряче навоювався і лишився інвалідом на все життя. І як тяжко було камеесу з кульової стрільби освоювати стару-престару есведеху. Тисячні і кутові мінути, таблиці і таблиці. Море таблиць. Ти навіть зачитував їх мені. А я слухала. Покірно і мовчки, наче так і треба. Не було в мені сили пручатися чи заперечити. Покірним овочем сприймала все, що відбувалося зі мною.
Операції, операції. Переїзди і нові паркові доріжки. Красиві альтанки і ті, що збиті з розібраних ящиків. Нові лікарняні коридори, нові операційні.
Листи, перечитані всоте. Деякі я вже навіть знала напам’ять. Про перший обстріл – дуже яскраво. Просто відчувала той страх, який ішов від того листа. І про страх, і про тупі військові жарти.
Щасливий лист, коли волонтери подарували старенький «ремінгтон». Волонтери. І дуже сухо про військове начальство.
Сонце одного дня розбудило мене, а ти привів дітей. Ти сказав це наші. Хлопчик і дівчинка. Я навіть не впізнала би. Я не пам’ятала їх імен. Не пам’ятала їх облич. А потім мені снилися засмучені дитячі обличчя, а ти казав, що вони розуміють, що мама хвора.
Настав момент коли лікарі сказали, що тіло вони склали, зшили, зліпили до купи. І ти забрав мене додому, подалі від лікарняних ліфтів і коридорів.
Ти вибивався із сил, вириваючи мене з сірого мороку байдужості. Сірого туману, в якому блукають тіні. Я забула все, що колись було моїм життям. Я пам’ятала лише листи: біль, втому, згарища і шматки тіл в калюжах крові. Це проникло мені в голову і почало снитися.
Ти сказав, перший звук, який почув від мене після лікарні, - це крик від нічних жахів. А мені снилося, як опорник накривають градами. І кричала я уві сні від безсилля і люті.
Ось що робили зі мною ті листи.
Потім ти казав, що в нас було інше життя. І ти приніс фотографії. Старі і нові. Цілу купу альбомів. Я у весільному платті поруч з тобою. Навколо люди в одностроях, схожі на військових. Перші фотографії дітей. Щаслива мама, щасливі діти.
Розкладав старі фотографії на столі і називав імена знайомих і друзів. Примушував повторювати, поки я не запам’ятала.
Не знаю як тобі вдалося, але я в вчепилася внутрішнім поглядом в кольори дитячих малюнків. Вчепилася, як голодний пес в шматок хліба, який йому кинув Володя-кулеметник. Він прикривав пару снайперів, коли ті поверталися на опорник. Знову твої розповіді.
Дитячі розмальовки. Картинки з казок, які наш син, я навіть запам’ятала його ім’я, заштриховував кольоровими олівцями. Ми замальовували їх разом. Слідкували один за одним, щоб не вилізти за контури.
Ти тягнув мене з усіх сил із того мороку. Терпів і тягнув. Не спав, коли не спалося мені, і не спав - стеріг мої нічні жахи.
Ти витягнув мене.
Мені стали снитись дитячі малюнки і яскраві кольори. Стало легше терпіти біль. Ми стали ходити в гості до друзів. Вони розповідали, як ти упадав за мною. Навіть показали фотографію, де ми всі одягнуті в казна-що, а я в твоєму однострої. Веселі друзі, шкода, що я їх не пам’ятаю.
Але добре пам’ятаю листи.
Ти повернув мене до життя. Повернув з нейтральної смуги між ніде і життям. Новий світ закрив від мене морок і тіні.
Одного разу ти спитав, чи можна лишати зі мною дітей і зник.
А потім прийшов лист. Ти писав, що війна більше не моя справа, і тепер моя черга лишатися з дітьми. Що війна стала поміж нами і ти впевнений, що, коли вона буде в житті обох, нам буде легше. Що ти більше не можеш ховатися за дружину.
А потім я знайшла нашу переписку. Листи з війни. Листи з пекла. Мої листи. Це мої листи ти читав мені, мої розповіді переказував над лікарняним ліжком. Ти думав, це швидше поверне пам’ять. Ці записки я строчила на чужому телефоні або планшеті, в бліндажі чи палатці. Це не нічні жахи мордували мене, а власні спогади.
А тепер війна кістлявою рукою викарбує на тобі свій знак. Та я дочекаюсь тебе. Дочекаюсь і витягну з мороку, якщо буде треба. Тільки повернись…
