21.12.2016 13:53

для всіх

262

1 | 1

 © Вікторія Івченко

Уламки надій

з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»

Вчора, довелося побувати у Гідропарку, біля однойменної станції метро. Вийшла ліворуч – розгромлене кафе. На даху сидить чорна кицька… Пішла праворуч – знов руїни. Розгромлений ресторан. Неподалік – ще одна «точка» не діє. Лишилися одні уламки.

З тиждень тому спостерігала подібне на вулиці Вербицького. У переходах – немає світла. Темінь. Кіоски зачинені, деякі працюють – «діодними» лампочками освітлені. Ще в одному місці реве ГЕНЕРАТОР, намагаючись забезпечити струмом дрібні магазини. І – безнадія. Повна. У повітрі. Скрізь. Дорослішаємо?..

Мовчазні, 

Горесні уламки

Твоїх надій…

Зимові сни –

У дикім танку –

На струнах мрій.

І ти, мов Матір…

У тій печалі –

Мов у труні…

І хтось чужий

Тебе повчає

В страшному сні.

А ворог хижий –

Страшний, запеклий –

Обсів поріг…

Ти животієш, 

Немов у пеклі…

Біліє сніг.

І чорна кицька

На тих руїнах –

Мов знак біди.

І сніг летить …

О Україно, 

Вже час – іди!

Скидай ярмо

Своє бандитське, 

Той клятий «рай»…

Свобода – поруч, 

Вона так близько…

Це добре знай.

Як схочеш – скоро

Ти підведешся, 

Здивуєш світ…

І до самих

Зірок прорвешся –

Крізь біль і лід.