Ти тримав мою руку посеред бою...

з рубрики / циклу «Тереотично»

Ти тримав мене міцно за руку посеред бою.

Не пускав ні хвилини, хоч варто стискати меч...

У руці понівечена, сіра, холодна зброя

Вже, здавалося, впріла від вбивства сталевих сердець.

Та чи нам не байдуже? Десь близько виднілося місто.

Наше місто! Могло б бути наше... Авжеж.

Хтось загнав в чиїсь груди свій спис у крові по вістря.

Люди кидались в річку з раптових і сильних пожеж.

Ти тримав мою руку. Кололо у грудях. Боліло.

Чорна хмара над полем розвіяла сонячний день.

І якби не рука, я, напевно, давно вже зомліла б.

А мій страх зупинився до горла на рівні рамен.

Ворог бився до смерті, до того останнього вдиху.

Він чекав цю поразку, де всі полягли б у бою...

Я боялась війни. Пісню мами співала так тихо...

І судомо, із страхом, стискала лиш руку твою.

Та я билась на рівні, в очах помічаючи пустку.

І мій меч, мов алмаз, підрізав геть невинних коней.

Ми хотіли раніше, як просто робочі - відпустку.

Просто жити, як всі, не боятись за долі людей,

Але все помінялось. І ми вже не ті безневинні,

Йдем на смерть, в саме пекло, бо іншого вже не дано.

Божевілля скінчити ми мусимо... Просто повинні!

Щоб наш ворог опісля не випив із кров`ю вино.

І схрещали мечі. В тебе руки трусились. Я ж бачу,

Хоч ти твердо казав, що боятись немає причин.

Я ішла по смертям. Я боялась, що знову заплачу,

Хоч і знала, що це - не найгірша із дійсних провин.

Ти тримав мою руку. Стиха запевняв, що все добре.

Я кричала в думках: "Усе добре? Яке там! Невже?!"

В кілька метрів від себе я бачила привида лорда.

І тихенько шепнула: "Спасибі" Ну ось, - це і все?