Строфою
Ніжність манірна крадеться вервечкою рим,
Лину строфою до тебе крізь вир нездоланний.
Де нещодавно бажання стискали кайдани,
Терпко стікає нестримність дощами із ринв.
Легко /навшпиньках/ ступаю по лезу рядків,
Доки тебе не відчую на відстані в подих.
Ти - моя спрага. Пірнаю в її сині води
І забуваю себе. /А богів - й поготів/.
Теплиться сонце світанками в сяйві очей,
Літо згубило свій слід у глибинах обіймів.
Ти поцілунком зриваєш із вуст шепіт : " ...мій...". Ні,
Досить вже слів. По шовкових полотнах плечей
Враз твої пальці пестливо спускаються вниз,
Креслять /голодні/ на шкірі непізнані руни.
І пропікає до лона натільний малюнок
Від ланцюжка солодаво-звабливих реприз.
Я загорілась! Тобою. Для тебе. Спини!
Зорями встелиться з пристрасті зіткана постіль,
І у зеніті чуттєвої хижої млості
Далі веди по медових стежках цілини.
