Монолог Повітрулі
з рубрики / циклу «Душа Повітрулі»
Холодом доторкнися моєї руки,
Вітре мій любий, що тихо літаєш у горах,
Не зупиняйся ні миті, забудь про мене; лети,
Я залишаюсь у місті, відкинувши спалене вчора.
Я так давно загубила себе і згубилась в собі,
Крила шукала, лиш зараз збагнула: не варто.
Знай: я лишу цю старезну душу тобі,
Буду слова твої знов повторяти, як мантру.
А трохи далі, на відстані днів і ночей,
Там, де моря зустрічаються з вимитим небом,
Я не підніму на тебе вже власних очей.
Я ж... танцювала йому, вже давно не для тебе.
