24.10.2014 11:34

для всіх

539

7 | 7

 © Тетяна Чорновіл

Монолог мужньої українки

з рубрики / циклу «ЗАЯТРИЛОСЬ КАЛИНОВЕ ГРОНО»

Присвячую Ірині Довгань, жительці міста Ясинувата.
«…Что я такого делала? Я кормила украинских солдат. Это ведь моя обязанность. У меня украинский паспорт, у меня украинская фамилия Довгань, моя бабушка разговаривала на украинском языке. Какой я могу сделать выбор, скажите мне? Какой я вообще могу делать выбор?» ( з інтерв’ю після звільнення)

Ще донедавна тут був край мій рідний.

Тепер жирує найманців юрба.

Я, вгорнута у стяг жовто-блакитний, 

Стою біля ганебного стовпа.

В волосся в мить наруги терористом

Заплутані маленькі прапорці, 

Табличка, верх абсурдності за змістом, 

В тремтячій від напруження руці.

Наказано стояти неодмінно

Навшпиньки тільки. Протягом годин.

Бо враз без попередження в коліна

Стріляти обіцяє осетин.

А витріщаки, до «розваг» охочі, 

Мов у багно жорстоке канув світ, 

В під’юдженій злобі плюються в очі

І б’ють у груди, в голову, в живіт…

Страшні безумці, що нівечать тіло

У апогеї лютої хули, 

Та все ж, пізніше стане зрозуміло, 

Страшніші ті, що мовчки мимо йшли

Чи просто зупинялись, гарно вбрані, 

Байдужі і ні крапельки не злі, 

Від нічого робити в здивуванні

Робили знімки на моєму тлі…

Стою. Густіє натовп звідусюди…

На тілі осуд ранами щемить.

Ще битимуть не раз ногами в груди, 

Щоб захлиналась подихом на мить…

Не з уст, лиш в думці «Слава Україні»

Зітхну, як відійдуть наглядачі.

«Героям Слава» в вітру тріпотінні

Шелесне тихо прапор на плечі.