Квітка
Жінка – квітка,
пуп’янок, що, коліно за коліном,
розпукає червоними пелюстками піхви з піхви,
квіткою з квітки, квітками з квіток,
квітучим Деревом життя
посеред насадженого Богом Саду…
примножуючи ясні пелюстки, яро розростається навсібіч,
безугавно розкривається світлу, сонцю, небу,
ніби правічний океан розгортається скибами хвиль,
розпускається хвилями доль, що жадливо прагнуть назовні,
з самих себе воліючи опуки геть цілого світу…
й ніколи – назад, у власне лоно,
у порожнечу найглибшого осердя,
темну й моторошну немов зіниця Бога
у переддень першого дня творіння,
з котрої проростає, підноситься, розкущується, розполонюється
ніби з найдрібнішого гірчичного зерня,
квітучим світом доокола самої себе,
розпашілою гранню буття:
жінка – це райська розкіш…
де з кожної квітки,
неситим оком дрібного сита добра і зла,
пильнує на цвіт горішній Бог,
кличе своїх неприкаяних синів назад до Раю,
у квітуче лоно, яке так безталанно залишили,
горіхами розсіявшись обабіч розпашистого Дерева,
відпали від вічного життя,
немовби й справді образ і подоба порожнечі:
гріхопадіння – це чоловік…
горіхопадіння у темницю власної шкаралупи,
у пітьму зовнішню, де тіснота і скрегіт зубовний,
звідкіля, горопахи, жадають вирватися на волю,
до світла, до неба, до Бога,
вернутися назад у полум`янисту квітку, в її гойне лоно,
аби, пройшовши неопалимим квітом, немов долиною смертної тіні,
залишити гроби своїх ненависних шкаралуп,
раз і назавжди розцвівши на вселенському дереві життя,
де птахи небесні п’ють сузір’я рос…
вічне повернення,
марнота марнот і ловлення вітру,
для кожної половини, котрій знову перепало на горіхи…
половина від половини, половина від половини половини –
буцімто квітка процвітає, навпаки, в саму себе:
вигорає у пуп’янок, очищається від шкаралупи,
порожнявіє серцевиною неначе Бог у квітучому вінку,
розіпнутий на хрещатих пелюстках піхви з піхви:
вже віддав усе чоловіче за пишноту розпуклої квітки,
що ніколи не вертається назад,
здолав смерть горіха осердям заквітчаної смерті…
Кінець світу.
Амінь!
07.03.2017 13:58 