Босоніж

Осіннє

Часом Страждання
Цінують
Більше,
Ніж само
Кохання.

Прогорілого щастя стежками

Розлилась вулканічно зола,

Ми йдемо босоніж чорнотропом*

По осколкам Рожевого Скла.

Босі ноги в «сап’янцях червоних»**,

Надривається кожен поріз,

Мрій Рожевих уламки скрегочуть

І пронизують Болем наскрізь.

Ще за руки тримаємось якось,

За Любов програємо двобій,

Замерзає грязюка нерівно,

Подих осені впав льодяний.

Біль терзає і, наче лікує,

Біль тілесний – основа основ,

Біль – єдине, що досі єднає,

Глушить Пам’ять про нашу Любов.

Чи йдемо, чи тупцюєм на місті,

Біль у душах сховався на дно.

Може скло ми на порох стоптали,

Може звикли і нам

Все Одно?

Біль Кохання, роздертого в клапті,

Скаженіє нещадно, мов рись,

Біль кривавих «сап’янців червоних”,

Біль скалічених ніг,

Повернись!

………………..

*Земля, не покрита снігом.

**Ноги, з яких здерта шкіра.