Несправедлива Кара 2
Легенда
У березовому гаю Дивний Дух
Блукає…
Вночі і вдень
Будь-хто – мішень…
Звичайний чоловік, що походжає гаєм,
Вбачає Привид він
прекрасний і сумний.
Ця Жінка плаче і ридає,
Зневажена Душа, що спокою не знає,
Неначе пелюстки,
Прозорі грона сліз.
Гірка, тяжка Печаль
Споїла смутком Ліс…
«Навіщо ти мене покинув так
безжально,
Коханий,
погубив
Ти душі наші вмить.
Горить
Огень Пекельний,
Його не загасити,
Водою не залити
І не зарити
В землю вже ніколи.
Він спалить нас
У лісі, в чистім полі…
Коханий мій,
Цей Злочин – Твій!
Не бачить Привид:
Чоловік – невинний,
Чужа провина сили відбирає,
Юнак стає все більш і більш
прозорим,
Він розчиняється у листі, ріках,
зорях…
Чужа ображена Любов
Спиває всю невинну Кров.
А у березовім гаю
Гуляють часто
дівчачури,
Не бачать Привиду вони,
Не бачить Привид їх
І не чіпає,
Чи Справедливості немає?
А винуватець,
Той гульвіса,
Не завертає він до лісу.
Він оженився на багатій,
Охоче «ходить» по дівчатах…
Яка ж тоді,
Скажіть на милість,
У світі може бути
Справедливість?
