Участь у марші нації
14 жовтня 2016 року мені пощастило взяти участь у Марші Нації, який
відбувся у Києві під час святкування Дня Захисника України, Покрови
Пресвятої Богородиці, Дня Українського козацтва. Запропонувала мені
цю поїздку моя знайома Люба О. До Харкова їхали рейсовим
автобусом. А вже з Холодної гори до Києва - разом з групою.
"Марш нації" стартував від монумента "Батьківщина-Мати" в п`ятницю
ввечері в напрямку вул. Лаврської.
Одними з перших з’явились представники цивільного корпусу «Азов»
та «Правого сектору», які були ініціаторами Маршу. Вони тримають
в руках національні прапори України з тризубом, прапори "Правого
сектора" і полку "Азов".
Мета ходи: показати незламність та нескореність української нації, віру у світле майбутнє для нашої країни, яка не скориться ані під натиском російської держави, ані під будь-яким іншим і буде відстоювати свої кордони. Так заявили напередодні акції її організатори.
Колона починалася з вулиці Лаврської і простягалася до монумента «Батьківщина-Мати».
Понад 10 тис. людей з усієї України взяли участь у традиційному щорічному "Марші нації" за участі Національного корпусу "Азов" та "Правого сектору".
Нам довелося чекати початку акції приблизно 1, 5 години. На невеличкій площі перед монументом «Батьківщина-Мати» стоять танки. Трохи далі, на виході до вулиці Лаврської – декілька історичних пам’ятників, перед якими споруджено басейн.
Помітно було велику кількість журналістів та телерепортерів з відеокамерами. Вони підходили до учасників акції, щоб взяти інтерв’ю. Неподалік побачила двох жінок і чоловіка, які тримали прапор України, але догори «ногами». Посередині прапора було зображене сонце з променями. Ми, звісно, поцікавилися, чому вони принесли цей прапор. Почули відповідь, що перший прапор Української республіки був саме такий, а не той, що використовують зараз. Я знала про це раніше. Поцікавилася, хто вони такі. Жінка відповіла, що вона, директор якоїсь асоціації (Миролюба), але чіткої відповіді ми не почули. І за електронною адресою, яку я у неї попросила, нічого не знайшла, окрім картинок.
Почалася хода. Попереду колони рухався автомобіль із музичним супроводом. За ним учасники Маршу несли плакат «Мир – після перемоги!»
По обидві сторони колони рухалися учасники зі смолоскипами в руках. Всіх учасників ходи попросили стати на відстань простягнутої вперед руки. Ця вимога виконувалася протягом всього часу ходи, щоб люди не збивалися в тісний натовп. Також треба було притримуватися своєї шеренги.
А представники «Правого сектору» несли величезний плакат збоку колони з портретами загиблих у війні бійців ДУК (Добровольчого Українського корпусу). Ці портрети дуже добре було видно тим людям, які йшли по тротуару зліва обабіч колони. Пізніше, вже біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, я побачила на цьому плакаті портрет Василя Сліпака («Міфа»), якому я присвятила свого вірша «Чому ти, Боже, смерть цю допустив?».
Колона рушила до Хрещатика рівно о 18 годині. В мегафон почали вигукувати різні гасла, які одразу гучно продовжувалися учасниками ходи. Найчастіше вигукували гасла: «Слава Україні! Героям слава!», «Україна – понад усе», "Слава нації! Смерть ворогам!» та інші. «Крикуни» йшли й серед нас прямо в колоні. Тому гасла вигукували то тут, то там. Біля мене йшов юнак років двадцяти, який вигукував гасла з таким натхненням, що іноді здавалося, його спеціально цьому навчали. Коли він кричав, піднімався при цьому на носки, витягуючи високо вперед руки, стиснуті в кулаки. Сам був схожим на натягнуту струну, яка ось-ось лопне. Надриваючи свій голос, він починав гасла, а колона продовжувала своїми сильними, дужими голосами. Особливо виділялися чоловічі голоси.
Більшість присутніх робили фото- та відео-зйомки того, що відбувалося. У мене був з собою фотоапарат, але зйомки я майже не робила, тому що вільною була лише одна рука. В другій руці я тримала сумку. Тільки тепер я здогадалася, чому більшість учасників ходи були з рюкзаками. У них були вільними обидві руки! Я уважно придивлялася до облич молодих людей, чоловіків, дівчат. Всі були серйозними, не було жодного натяку на те, щоб хтось був напідпитку. Не було жодного грубого слова, штовханини. Пізніше ми взнали, що випадків правопорушень під час ходи зовсім не було.
Коли ми пройшли значну відстань, почало сутеніти. Перед колоною, на пагорбах запалали файєри, почувся гучний тріск від розриву петард. Видовище вражаюче, але петарди лякали. А ще пізніше запалили димові шашки. Правда, їх запалили тільки один раз. Петард і файєрів було дуже багато. Чесно кажучи, я боялася провокацій.
Над колоною з’явився безпілотник з червоними і зеленими вогниками. Це було надзвичайно гарно! Він робив зйомку ходи. Через деякий час він, знизившись, спрямував свій рух в нашу сторону. Виявилося, що його оператор йшов з правої сторони колони в одній шерензі з нами.
Була пауза. Всі учасники Маршу стали на коліна, для вшанування загиблих Героїв Небесної сотні.
Закінчилася хода на Софіївській площі біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Там було споруджено імпровізоване підвищення для виступаючих. Після виступів люди почали розходитися, а я засмутилася від того, що Марш закінчився не на площі Незалежності. Власне кажучи, поїхала в Київ для того, щоб там побути, вклонитися Героям Небесної сотні. Я привезла з собою вірші, присвячені Героям Революції гідності, щоб залишити їх на площі. Прикро, але, мабуть, доведеться везти їх додому.
Раптом до мене підійшли чоловік і жінка. У чоловіка біля нагрудної кишені були прикріплені жовта і синя квітки, зроблені з ниток муліне. Мужчина привітав мене зі святом, я відповіла навзаєм. Він скрушно похитав головою, занепокоєний тим, що хода завершилася не на Майдані Незалежності. Запитав у мене, чи я, часом, не киянка. Я відповіла, що не киянка. Звісно, він продовжував допитуватися в мене, хто я така. Я йому сказала. І раптом я подумала, що вони могли б віднести мої вірші на Майдан. Я попросила їх про це. Чоловік звернувся до своєї супутниці: - Ну от, бачиш! Я ж тобі казав, що вона не проста! Потім до мене: - Ми якраз збираємо матеріали для (тут я забула для чого)… Я учень Паламаренка. Знаєте такого?
Звісно знаю, бачила його не раз, слухала його виступи!
Хочете, я Вам прочитаю вірш Шевченка?
Кажу: - Прочитайте, мені буде приємно послухати. І я почула майстерне декламування вірша. Це був справжній артист. Ми з його супутницею зааплодували йому.
Вони пообіцяли мені віднести вірші, попрохавши мене записати прізвище, ім’я та по батькові, звідки я і мій номер телефону.
Про них я не встигла нічого записати, бо мене покликали до нашого гурту, який вирушав до метро. А там відставати не можна. Я попрощалася, поспіхом потиснувши їм руки, і пішла. Чоловік знову радісно нагадав своїй супутниці: - Бачиш, я ж казав тобі… Останні слова потонули у нічній темряві…
А ми спустилися в метро, де на мене чекала несподіванка. Я в метро користуюся карткою ветерана для проїзду. Та не тут-то було. Картка не спрацювала. Виявляється, що вона дійсна і працює тільки для ветеранів-пенсіонерів Києва і Київської області. Робити нічого. Купила жетон і поїхала. Ось так. Ніхто з нас про це не знав. Проїхали тільки одну зупинку. Хвилин двадцять чекали, невідомо чого. Повинен був приїхати за нами автобус. Але не приїхав. І нам довелося долати пішки майже ту саму відстань, яку ми пройшли до Софіївської площі. Я своїх пальців на ногах зовсім не відчувала. Ледве дійшла. Нарешті, ми доплелися до автобуса і з полегшенням всілися на свої місця.
Зморені, але задоволені, поїхали додому.
18. 10. 2016 рік
Світлина з інтернету. Колона Маршу Нації починає свій рух від монументу "Батьківщина-Мати" до вулиці Лаврської. Десь там в "голові" колони - і я
Смт Шевченкове, 18. 10. 2016 рік
