Удвох. За руки. Над проваллям
Ти єдиний знаєш, скільки кілограмів болю вміщає моє серце.
Ти єдиний можеш відрізнити на смак мої вранішні сльози від вечірніх,
бо ж, насичені денним смутком, вони стають міцнішими,
і пропікають твою душу до самого дна.
Твоє плече настільки сильне,
що завжди втримує мій світ від остаточної руйнації.
Ти завжди посміхаєшся, але гранітні зморшки
довкола твоїх смарагдових очей щоразу нагадують,
що тобі теж важко і дуже страшно.
Ти продовжуєш мене любити навіть попри те,
що я пропустила першу сивину в твоєму волоссі.
А іноді крізь сон я чую твої сльози й боюся прокидатися,
бо ж точно знаю, що не матиму сил тебе втішити.
Ти знаєш, що я до крику боюся грози і засинати сама,
тому вже багато років ти вберігаєш мене і від того, і від іншого.
Але по-справжньому я боюсь лише нічної тиші,
в якій не чути ритмічного пульсування твого серця.
Бо доки твоє серце живе – я сильна.
Тонучи у власних страхах, я часто забувала тебе відчувати.
Але ти покірно чекав, і змащував мої синці своїм теплом.
А потім я закохувалася в тебе знову.
Ще сильніше. Глибше. Відчайдушніше.
І вкотре дякувала богу, що зі мною стався саме ти.
