"Сатано, не ховайся… Добряче уже тебе видно!"
Сатано, не ховайся… Добряче уже тебе видно!
Вже стирчать твої роги й копита… Ворушиться хвіст.
Чом же ти, Україно, постійно злиденна, чом бідна?..
Хто навмисне збиткується з тебе?? Паскудить твій хист…
Ворог цей – ненаситний. З’їдаючи щасную долю,
Насилає недолю на тебе, прокляття й мару.
За кого ти страждаєш, кому віддала свою волю?
Чом на тебе натягують знову ряднину стару??
Прокидайся, рідненька, вставай… Розпросторюйся, мила!
І скидай це манаття давнішнє, солодкий обман…
Є у тебе і розум, і серце… Ти мудра й стосила,
Тож нехай не збиткується з тебе рогатий той пан.
І – повір, моя неню, у себе… Лети, наче пташка!
У глибінь піднебесся, в синяву безкраю, лети…
Знаю, рідна, тобі дуже боляче й важко…
Але – вірю, ти можеш… Не бійся… ДО ЩАСТЯ ІДИ.
