Каменяр
Не опустив він в горі руки,
Не кинув молот до землі.
Він проклинав страждання й муки
І “бачив дивний сон” в імлі.
Його пісні – із поту й крові,
Гучні, мов молота удар.
І від надмірної любові
Мав біль до люду Каменяр.
Напруга дум його розкутих
Сягала майбуття висот.
Він розривав облудні пута,
І став безсмертним, як народ!