Фелічіта
Кінець грудня. Лютують морози, вірус грипу та підготовка до свят. У лікарні невеличкого міста зо два десятки людей зібранні на другому поверсі у маленькому приміщенні з тьмяним освітлення. Вони очікують в «живій» черзі на рентген.
Вікон тут немає. На старих, до половини викрашених у синє, стінах посередині намальована тонка блакитна смужка. Вона ніби зв’язала всіх цих людей у єдиний пучок. Душно і тісно. Але так навіть краще, бо інакше було б нестерпно холодно, адже опалення вимкнено. Попід стінами стоять обшарпані крісла, що розкладаються, наче в кінотеатрі, одна стара кушетка з подертою обшивкою. Сидячих місць не вистачає, отож декому доводиться стояти.
Хтось з відвідувачів прийшов «з вулиці», інші - з відділення стаціонару. Більшість з підозрами на пневмонію та гайморит – наслідки грипу, інші – з травмами або після операцій.
До кімнатки завітала погрітися лікарняна кішка. Вони усілася на коліна до молодого хлопця, що почісував їй за вушком в проміжках між нескінченими розмовами по телефону.
Чутно важке дихання, кашель, стогони і тихі розмові.
Старий дідок у затертій куртці намагається розважити балачками малого років шести, що наполегливо і голосно вимагає від матері забрати його додому.
Жінка років п’ятдесяти розповідає, не звертаючись до когось конкретно, про те, що її збила сьогодні машина. Певно отримала перелам руки, а в неї ж вдома доросла донька – інвалід, як вона буде підіймати її? Добре хоч водій не втік, він стоїть біля входу у приміщення розмовляючи із чоловіком у формі поліцейського.
В кутку сидить чоловік середніх років. Поряд він примостив свої милиці. На східцях на нього вже не першу годину терпляче очікує великий пес. Дворняга, але вчувається щось від німецької вівчарки. Розумні спокійні очі пса флегматично дивляться на ноги що човгають східцями туди-сюди.
У коридорі почулися голоси, шум. Це на другий поверх на одній нозі стрибає будівельник, який впав на майданчику. Йому допомагає піднятися сюди старий колега із незадоволеним похмурим обличчям. Постраждалий червоний від морозу та падіння. Щосили бореться із болем. Стає у загальну чергу і намагається голосно і вдавано весело коментувати свою пригоду.
Черга посувається дуже повільно.
На каталці привезли важку пацієнтку. Літня жінка непритомна. Її маленьке зморшкувате обличчя ніби печене яблучко виглядає з-під ковдри.
Хлопець нарешті дочекався і зайшов до кабінету рентгенолога. Кішка образилася та пішла у своїх справах. Наступним покликали власника великого пса. Хворий насилу протиснувся із милицями у вузькі двері.
Собака лишивсь сам, занервував. Зайшов у кімнатку очікування і почав винюхувати сліди господаря. Проліз під скрючену ногу будівельника і розгублено озирався довкола.
Чолов’яга з незадоволеним обличчям нагримав і мало не вдарив бідолаху. Пес прожогом вискочив геть.
- Та нащо ви його прогнали, Санич? – спитав із жалем будівельник, що ледь тримався.
- А чого він тут вештається?! Хіба це місце для собак?
- А хіба воно для людей? – філософські запитав дідок.
У приміщенні запанувала тиша. Без присутності тварин стало ще сумніше. Ніби вся безнадійність і безглуздість життя затаїлася саме тут у сутінках із запахом бруду та йоду.
Раптом серед тиші задзвонив чийсь телефон. У кімнатці заграла відома пісня Аль Бано та Роміни Повер. Трохи спотворені поганим динаміком голоси чисто виспівували: «Фелічіта! Фелічіта!».
