Квітка
Якось у колюче дике те́рня,
Під дощі і град, під промені палючі,
Закотилось квітки мале зерня
На свою погибель неминучу.
А та квітка, всім на зло, тай розцвіла.
Пахощі уперто віддавала.
«Можна чи не можна?»- не питала
І від вітру хижого пелюстки берегла.
Цвіркунів під вранішнім туманом
Колихала, скільки мала сил,
Ароматним молодим нектаром
Ненаситних годувала бджіл.
Їй би всохнути, зігнутися, скоритись.
Їй би барви втратити під нищівним дощем…
Та не можна аж ніяк тут помилитись –
Силу не покажеш ти плачем.
А коли настала мить прощатись –
Всесвіт кликав, розлітались діти.
Ніжну квітку не лякала жодна старість –
Міріадами зростали сильні квіти.
