Цвіль на хлібі
Він ніколи не був красенем і йому вже перевалило за п’ятдесят.
Їй було за сорок, але в ній ще й досі приваблювали сліди колись неабиякої краси.
Він мав лисину, відвислу губу і статечне черевце.
У неї була доволі пристойна фігура, кольорове тату на спині й груди жінки, яку оминуло материнство.
Він постійно щось ладнав, переставляв, облаштовував.
Вона майже ніколи не знімала сонцезахисні окуляри й весь час дивилася на море.
Після душу всідалася на стілець і він дбайливо розчісував їй коси.
Вона рідко говорила і ніколи не піднімала на нього голос.
Кожного вечора влаштовувалися на балконі й мовчки пили ром.
Вона майже не дивилася йому в обличчя.
Він не пив і не палив. І змішував їй ром з колою.
Вона п’яніла швидко й весь час курила, курила, курила…
Він кохав її як винагороду.
Вона любила його з вдячністю.
Він кожного ранку прибирав у кімнаті.
Вона прала футболки, шкарпетки, труси…
Він бачив її такою, якою вона колись була.
Вона його таким, яким зможе для неї бути.
Він дивився у минуле, сповнене рутинної праці та сірих буднів.
Вона – в майбутнє: спокійне, стабільне, розмірене…
Він жив завтрашнім днем – їх спільним майбутнім.
Вона – минулим… коли теж жила завтрашнім днем… не сірим, не стабільним…
Він випромінював залежане натхнення.
Вона служила музою передпенсійного віку…
Від мене їх відділяла лише тонка стіна курортного гест-хаусу.
Але я ніколи не чув аби вони кохалися… принаймні, голосно.
Вони були тихою парою… мов цвіль на хлібі.