06.03.2018 09:48
для всіх
304
    
  4 | 4  
 © Двірний Сергій

Двері

опоеза

Двері були намальованими на стіні.

Жирною олійною фарбою поверх облупленої штукатурки.

Досі не можу збагнути як зумів їх відчинити.

Просто натиснув на підведену жовтою фарбою клямку і не вагаючись ступив крізь стіну.

Неначе робив це вже не один раз.


За порогом виявилася та ж сама кімната, з якої увійшов: той же стіл, пара розгойданих стільців, голе вікно, люстра…

Немовби нікуди й не виходив…

Невже примарилося?

Повернувся до стіни: малюнок дверей був на місці.

Проте, лямка стирчала вже з протилежного боку.


Одразу лапнув рукою: пальці лиш ковзнули лискучою поверхнею малюнка.

Може, все-таки, сплю?..

Боляче себе вщипнув... ще раз, і ще раз…

Сам собі розсміявся: «Дурня!»

Й, вклавши руки у кишені, знову повернувся обличчям до кімнати.


Речі й справді були тими ж самими.

Й стояли там, де й стояли раніше.

Однак, було в них тепер щось не так…

Нутром відчував якусь переміну, але, що саме второпати не міг.

Ніяк не міг впіймати невловиму різницю між тим, що було і що є…


Відмінності й не існувало… хіба-що трохи більша, аніж зазвичай, наголошеність на буденності взаємного розташування.

Неначе піймали на гарячому й вони, вмить заклякши, всім своїм видом демонструють повну незворушність: все як завжди!

Авжеж! Незрушність! Саме це й кидалося у око в кімнаті!

Так ніби дивилася на мене, вільним од будь-яких рамок, натюрмортом.

Завмерла, не охоплена рухом, повністю звільнена від плину невгамовного часу кімната…


Підійшов до найближчого стільця й, зваживши у руці, переставив з місця на місце.

Хіба ж не рухається?

Заплющив очі й ступив два кроки вбік.

Відкрив очі: вид речей переіначився.

Хіба ж рухалися?


Гм, цікаво… То, може я теж не ступав крізь стіну?

Не опинявся по той бік, не змінював точку зору?

Просто, лямка перемалювалася зліва направо.

Кімната крутнулася навкруг моєї вісі.

А, натюрморт змінився натюрмортом…


Повернувся до намальованих дверей… але, вони вже зникли.

Натомість, переді мною були справжнісінькі двері: дерев’яні, вкриті густим шаром лаку, з вигнутою латунною лямкою.

Взявся було за лямку… та відкрити так і не наважився.

В них теж було щось не так…

Уважно пригледівся… й обмер: поверхня виявилася малюнком стіни, в якій вони стояли.


Малюнок стіни обривався на кутах.

Рвучко повернувшись до кімнати насилу втримався на ногах: стіни, люстра, стіл, геть всі речі були малюнками кімнати, вбраними у рамки самих себе.

Котрі, своєю чергою, вмальовувалися кімнатами у рамки інших… нескінченними стосами, що губилися у проваллях речей.

Лінії, форми, барви звиваючись і переплітаючись переходили із рамки в рамку, із речі в річ.

Кімната була ніби ескізом ескізів всіх мислимих і немислимих кімнат.


З оціпеніння мене вивів скрип дверей за спиною.

Сповнений найгірших передчуттів повільно обернувся… й заледве не зомлів: назустріч мені вийшов я.

Не зводячи погляду з мої наляканих очей, широко усміхнувся й, обвівши рукою простір кімнати, спитав: «Ну що, зіграємо у карти?»

«На що?», - сам здивувався своїй відповіді.

Розсміявся: «Звісно, на час? На що ще ж?!.»  

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 07.03.2018 08:49  Тетяна Белімова => © 

Цікаво, пане Сергію, і заглиблено.
Чи Ви знайомі з творами Ярослава Мельника, сучасного українського письменника?