Сонце. Пекло. Нестерпно...
опоема
Важко ступаючи по гарячому піску, тримав в одній руці короткий меч, в другій - відтяту голову Марка.
Навкруг біснувався розхвильований кривавим двобоєм натовп.
Тисячі збуджених римлян, заполонивши трибуни Колізею, не вгавали ані на мить.
Він добре знав Марка.
Навіть, якось довелося битися пліч-о-пліч зі зграєю голодних левів.
Але особливо близькими вони ніколи не були.
Та, якби й були, на арені про такі речі вже не думаєш: або ти, або він.
Колись до ніг імператора кинуть і його голову, авжеж…
Та, нехай це буде не скоро.
Боги завжди були прихильні до нього, тож хай такими залишаються і далі.
Зарівно, як і ця римська публіка, улюбленцем котрої вважався вже далеко не перший рік.
Розбурхана, мов море, арена тонула у криках, зойках, млосних стогонах, гарячих схлипуваннях.
Лави кишіли голими і напівголими римлянами, поміж котрих хутко сновигали слуги з вином та розмаїтими наїдками в руках.
Цілковито віддавшись на волю Бахуса, Венери та Марса, городяни пили, їли, спліталися в безсоромних обіймах, мастурбували, тягали одне одного за чуби, содомилися, кректали на горшках…
Або ж, просто, знесилені ненаситним зляганням валялися в густих калюжах поту, сперми, блювотини, слини…
Чоловіки і жінки, молоді і старі, вродливі і потворні, прості й сановиті разом п’яніли від шалу нестримного кохання.
Пересичені щоденними задоволеннями, шукали у навіженому руйнуванні, безжальному нищенні, жорстокому вбивстві те, чого не могли знайти у буденній простоті співчуття.
В’яжучи в тугий вузол насилля, ніжність, біль, насолоду, страх, тріумф, смерть, життя намагалися якомога довше втриматися на гострому лезі збудження.
Та життя лише розсікалося на до і після Колізею, невблаганно являючи кожному моторошну порожнечу перебування наодинці з собою…
Поволі йшов уздовж трибун, байдужим оком окидав навперебій виставлені литки, груди, піхви, гузна, зморщені чи, навпаки, напружені немов натягнутий лук прутені й чув у собі лише одне гидливе «ні».
Втім, непідробна байдужість улюбленця лишень ще більше заводила вкрай розпалену публіку, здавалося, готову вже кинутися йому під ноги, оскаженілим від хіті, диким звіром.
Але його це мало обходило: тримав широкий, впевнений крок до ложі імператора.
Таким був давній закон: дійство починалося з ушанування двома і мало закінчитися ушануванням тільки одного…
Юний імператор, усміхаючись, спускався з трибуни йому назустріч: це була особлива честь, котрої за всі роки гладіаторської долі удостоювався чи не вперше.
Поклавши додолу меч та відтяту голову переможеного суперника, став на коліно й схилився у шанобливому поклоні.
Над ареною тисячами невидимих птахів злетіли численні оплески.
Не піднімаючи очей, вслухався у кроки й, затамувавши подих, чекав на нову для себе честь…
Підійшовши впритул до гладіатора, імператор підняв з піску закривавлений меч і, покрутивши його в руках, раптом, різким рухом приставив до шиї гладіатора.
Над велелюдною ареною враз запанувала мертва тиша.
«Боїшся смерті, Деміціусе?»
Ковтнув пересохлим горлом слину: «Все у твоїй владі, Імператоре…»
Награно наморщився: «Погана відповідь…
Я не питаю тебе, можу я тебе вбити чи ні, - тнув вістрям у шию, - Звісно, можу!
Мене цікавить, боїшся ти смерті чи ні?»
«Смерть завжди страшна, мій пане… особливо, коли безчесна…»
«Піднімись., - нарешті опустив меч, - Знаєш, як говорять мудрі люди: певне життя веде до смерті, а певна смерть, навпаки, до життя…»
«На те вони й мудрі, пане, щоб…»
«Ти чув за того юдея, - перебив його імператор, - який помер на хресті, але на третій день нібито воскрес? Чув?»
«Ні, пане, не чув…»
«Овва!, - розсміявся імператор, - А я, думав, у Римі всі за нього тільки й говорять!»
«Юдея, володарю, так далеко…»
«Не біда, Деміціусе! Я розповім тобі за нього… Хочеш?»
«Коли твоя ласка, пане…»
«Авжеж, така моя ласка., - глянув на гладіатора насмішкувато., - Ну, то слухай…
Того юдея звинуватили у тому, що він, начебто оголосивши себе царем усієї Юдеї, зазіхав на мою владу.
Сам розумієш, за таке належить тільки смерть.
Тож його, звісно, й скарали, розіпнувши, як водиться, на ганебному хресті.
Але, що ти думаєш: на третій день він воскрес!»
«Воскрес?..»
«Так, воістину воскрес!, - розсміявся, - Уявляєш?! Встав із мертвих! Принаймні, гроб виявився порожнім.
Мало того, купа народу божилася, що бачила його у багатьох місцях, де він, нібито живий-живісінький, хизувався перед іншими своїми хресними ранами…
Звичайно, це під силу богам відпустити смертного назад з Аїду…
Тому ж таки Плутону, коли на те його божа воля.
Але ж юдеї - народ вкрай впертий і ворохобний, скажу тобі, коли не знаєш.
Ані в Аїд, ані в наших богів не вірять, жертв їм не приносять і визнавати навідріз відмовляються…
Тож, як розумієш, Плутон його відпустити аж ніяк не міг…
Та й ніхто його і не просив: кажуть, мовбито, той юдей самотужки здолав всевладну смерть…
Спустився в Аїд на три дні й, вирвавши у смерті жало, повернувся назад.
І знаєш, як це йому вдалося?, - одірвав погляд від гладіатора й окинув оком трибуни, - Він помер за інших.
Ти, мабуть, дивуєшся, до чого це все я веду., - знов вернув погляд до Деміціуса.
Ні з того ні з сього, розповідаю тобі тут раптом за якогось там юдея…
А, от до чого: я хочу переконатися, правда все це чи ні?
Справді той юдей воскрес чи це всього лиш шахрайство, чергові побрехеньки для довірливих дурників?..
Надав голосу урочистості: Я розіпну тебе, Деміціусе.
Й, витримавши театральну паузу, додав: Сьогодні ж.
Вкладу твоє мертве тіло у кам’яний гроб, який, опечатаним, три дні охоронятимуть посеред цієї арени мої солдати.
На третій день печаті будуть зірвані, а гроб відкритий: якщо спроможешся померти за інших, він буде порожнім, якщо ж ні - смердітиме твоїм роздутим трупом… улюбленцю Риму!
Словом, твій єдиний шанс знову опинитися живим серед живих, - кивнув у бік трибун, - померти за них, як той юдей.
Якщо ж помреш тільки за себе, - розвів, скалячись, руками, - ну, що ж, така твоя доля!
Й, погодься, така смерть аж ніяк не безчесна – померти не просто за інших, а за громадян Риму!
Авжеж, про таку смерть можна лише мріяти… особливо, коли воскреснеш!
«Я кожної декади, пане, помираю за них на цій арені…»
«Проте, ніяк вмерти не можеш., - знов перебив його злим сміхом.
Лишень, раз за разом, вкладаєш в могили отаких нещасних, як цей., - копнув ногою голову Марка.
Ні, цього разу помреш по-справжньому…»
«Як же я воскресну?»
«Не знаю., - потиснув плечима, - Юдеї стверджують, вся справа в любові та вірі.
Якщо помираючи, сповнишся до всіх нас любов’ю, - обвів мечем принишклі трибуни, - Якщо віра твоя буде щирою і незатьмареною, то встанеш з могили.
Врятуєшся сам і всіх нас назавжди звільниш од смертної муки…»
«То, може той юдей воскрес не сам, а його воскресив бог? Не Плутон, а той, в якого він ревно вірив?»
«Може й так., - розвів руками., - Але він переконував, що віра важлива сама по собі.
Байдуже, віриш ти в бога, в нього чи в те, що можна ходити по воді… Головне вірити!
Мовляв, тільки віра здатна творити чудеса, робити неможливе можливим.»
«Він що, ще й ходив по воді?»
«Так., - розсміявся імператор, - А ще оживляв мертвих і, навіть, перетворював воду на вино, уявляєш?»
«То, може він був Богом?»
«Багато хто так і вважав… доки ми його не розіп’яли.»
«Якщо ж його віра була така всемогутня, чому ж дав себе розіп’яти?»
«Певно, не така вона вже була й всемогутня…»
«Або ж, навпаки, настільки могутня, що, принісши себе в жертву, став богом, - вже, радше, до себе, аніж до імператора замислено промовив гладіатор, - який його затим і воскресив…»
«Ти мене дивуєш, Деміціусе!..»
«Як ти кажеш він помер?»
«На хресті., - зиркнув з цікавістю на гладіатора.
Потім три дні пролежав у запечатаному гробі.
На третій день воскрес… нібито.»
То, що, Деміціусе, - обірвавши довге мовчання, підняв голос імператор, - готовий ти померти за громадян великого Риму чи ні?»
Схилив голову: «Коли така твоя воля, володарю…»
«Так. Така моя воля.
Й повернувшись до солдат, наказав: Візьміть його.»
Дивився як солдати знімали з гладіатора обладунки й вагався.
Затим, чи не вперше зазирнувши прямо в очі, таки сказав: «Кажуть, любов того юдея до простих смертних була такою сильною, а віра настільки непохитною, що зробила його Сином Божим…
Розреготався: Подібно до мене!
Тож, вважай свій хрест, Деміціусе, драбиною на Олімп, до неба!..»
«До неба?, - глянув у засліплену ярим сонцем синь.
Знаєш, колись давно, коли я був ще геть зовсім юним, один дуже старий жрець сказав мені, що справжня віра схожа на глибокий сон або смерть… зарівно як і любов.»
«Ну, і що?», - знов переповнився ненавистю до гладіатора.
«Тоді його слова видалися мені темними, нині ж…, - знову підняв очі до неба, - Нині ж, думаю, небо багато ближче до нас, аніж ми, Імператоре, гадаємо…»
Публіка з цікавістю спостерігала як заметушилися на арені солдати.
Здивовано перешіптувалася, коли пара запряжених волів витягла на середину гранітний саркофаг.
Збуджено загуділа, передчуваючи захоплююче дійство, коли винесли й поклали на пісок великий дерев’яний хрест.
Коли ж на нього вклали роздягнутого догола гладіатора, прив’язали до рамен руки, натовп просто заревів, шалено аплодуючи імператору, що сяяв обабіч хреста неприхованим задоволенням і безміром довгожданого тріумфу.
Кат забивав товсті, ребристі цвяхи у п’ястки і стопи гладіатора, а трибуни з кожним новим ударом, з кожним криком шаленіли все більше й несамовитіше.
Коли ж хрест з розіпнутим звели і встановили посеред арени, а один із солдат, взявши до рук дебелу палицю, одним вправним махом перебив Деміціусу ноги, натовп просто осатанів, зриваючи одяг й терзаючи одне одного нестямним зляганням.
Імператор, регочучи, переводив задоволений погляд із трибун на гладіатора, з гладіатора на трибуни, аж допоки, зрештою, не вихопив із рук одного з преторіанців спис й коротким, влучним рухом прохромив праве підгруддя Деміціуса.
Гладіатор вигнувся дугою і, звівши очі до неба, прохрипів запіненим кров’ю криком: «Боже! За що мені така мука?!.»
Й обвис бездиханним у широких обіймах хреста.
Дочекавшись доки рани перестануть кровоточити, опустили хрест, зняли мертве тіло.
Ретельно обмили, щедро натерли миррою й, завернувши у довгий білосніжний саван, вклали на дно гробу.
Імператор мовчки спостерігав за солдатами й, раз по разу, зиркав на завмерлі трибуни Колізею, дивуючись тому як швидко ущух їх шал.
Прикрившись одягом, римляни всі як один звелися на ноги й скорботними поглядами віддавали останню шану улюбленому гладіатору.
Та ось солдати, з трудом піднявши важенне кам’яне віко, накрили гроб, опечатали імператорськими печатями: трибуни ожили, заворушилися й, зростаючи гамором, поволі посунулися до виходів.
Солдати ж, як і було обіцяно, залишилися біля гробу Деміціуса цілодобовою вартою.
***
Минуло три дні.
Імператор, разом із почтом, прибув до порожнього Колізею й, зупинившись перед опечатаним гробом, якийсь час мовчки на нього дивився.
Нарешті, за його командою печаті зірвали, відсунули вбік масивне віко.
З подивом зауваживши мимовільне хвилювання, сам собі осміхнувся й заглянув усередину: гроб виявився порожнім…
І в ту ж мить із неба вдарив розкотистий грім бурхливих аплодисментів.
Імператор рвучко розвернувся… й оціпенів: трибуни були вщерть заповнені статечними, скромно вбраними римлянами.
Стоячи, вони радісними вигуками вітали того, хто йшов йому назустріч.
В імператора потемніло в очах: це був Деміціус…
Живий, у знаках влади, слави і сили привітно усміхався трибунам, раз по разу, відкликаючись на овації недбалим помахом руки.
Оточений блискучим почтом, сліпив сяйвом сотень відбитих в металі сонць.
Легенький вітерець розмаював білосніжну тогу, грав довгими, дбайливо доглянутими кучерями.
Високе ж, горде чоло вінчала золота діадема імператорської влади…
Сквапно обернувшись, імператор з жахом зауважив, що ані гробу, ані його вірних преторіанців на арені вже не було.
Натомість, там лежало розпростерте, обезглавлене тіло гладіатора.
Перевів погляд на власні руки й ледь не зомлів: однією рукою стискав закривавлений меч, іншою тримав за волосся відтяту голову.
Впустивши меч і голову в пісок, упав безсило на коліна й, розгублено оглядаючи своє, зодягнене у гладіаторські обладунки, тіло, не міг повірити в те, що відбувається...
Деміціус, все так же усміхаючись, підійшов до понуреного гладіатора, мовчки підняв меч і, повагавши в руці, зненацька приставив до схиленої шиї: «Боїшся смерті?»
«Хрест юдейського царя…, - битий лихим сміхом, простогнав крізь зуби колишній імператор й, піднявши очі, спитав, - Розіпнеш мене?»
«Хрест?!, - здумів Деміціус, - Ти сказав хрест юдейського царя?!.
Й, раптом, зблідши, вже з ледь прихованим страхом прошептав: Як ти дізнався? Я ж бо тільки-но це надумав!..»
Сонце пекло немилосердно…
