15.05.2018 17:22
для всіх
133
    
  3 | 3  
 © Двірний Сергій

Спів

опоеза

Найбільше моя мама любила співати.

Особливо журних українських пісень.

Довгих, тужливих немов осінній дощ, мов далекий клекіт журавлиного вирію.


Наодинці за нескінченними домашніми клопотами…

За святковим столом у колі милих кумась…

Пісня тріпотіла на її устах ніби відпущений на волю птах.


***


Співала й тоді, коли носила мене під серцем.

Малесеньким тільцем у світлі свого тіла.

Що, воднораз, слухало і співало разом із нею.


Співало її тілом і слухало не її.

Співало, вслуховуючись у тіло, що робилося не своїм.

Слухаючи як слухає той, хто в тобі.


Слухаючи як слухає той, в кому ти.

Співом кличучи до життя.

Одним голосом на два тіла.


Співаючи, тіло бриніло розбіжними обертонами неначе священна чаша.

І пило саме себе.

П’яніючи від неймовірного: остаточна розлука означає побачення…


***


Мами давно вже немає.

А спів лине й лине по світу ніби необрізана пуповина.

В’ється річкою, тремтить місячною тінню, тягнеться вузькою стежиною аж за небокрай…


Два тіла на один голос рвуть по живому.

Душать застряглим у горлі криком.

І несуть на край ночі, де розлука означає доконечне побачення…  

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 16.05.2018 08:33  Тетяна Белімова => © 

І сумно, і радісно водночас від Ваших слів. Сумно через те, що все має своє завершення. Кінець біології невідворотний. І радісно через те, що ми не лише біологічні. Пісня, спогад і ще багато речей, найголовніша серед них, звичайно, любов - доказ тому, що теорія еволюції містить лише часткову правду про нас...