Казка про Дівчину-Квітку - Лісову Доньку
Хатка в пустелі,
Її будували
Чарівники, але
Того не знали,
Що Вітер пустелі
Не підкорить,
Що магів життя –
То для нього лиш мить.
Вітер тепер
В хатці магів живе,
Бесіду сам
Із собою веде,
- Дивні істоти,
Двоногі творіння,
Після них тільки
Збирай павутиння.
В мене сто ніг
І всесильних сто рук,
Я – дух пустелі,
Я – вічний самум!
Потім зітхнув –
Пристрасть є лиш одна,
В лісі зросла
Донька Лісу царя!
Хоч він безногий,
Та має тьму рук,
Родяться кожну хвилину
Сто слуг,
Тільки людині
Він довіряє,
Тільки людину
До серця пускає.
Скрипнули двері
І хлопець зайшов,
«Маг ти, чарівник?
І робиш тут що?» -
Вітер зірвався,
Його закрутив,
Потім до столу
Як куль, посадив.
- Ні, - сказав хлопець, -
Я лиш мандрівник,
Ходжу, мандрую,
Один бути звик!
Чар я не знаю,
А ти, мабудь, з них.
Хто ти? Не бачу,
Чи ти чарівник?
- Я – той, хто бурі
В пустелі здіймає,
Я – той, хто віку
Від роду не має.
Магів не люблю,
Приборкать хотіли,
Того, хто більше
З начальної сили.
Але… тебе про
Одне я спитаю,
З цеї пустелі
Ти вийти бажаєш?
Маєш тоді
Мені допомогти,
Квітку чарівну
Мені принести.
Підеш у ліс,
До Лісного царя
Сватати доньку,
Що в нього зросла,
Кажуть, такої
Немає краси
З краю до краю,
То що скажеш ти?
Вдягну тебе,
Ніби хана слугу,
Різних дарів
Звідусіль нанесу,
Скажеш, для
Ханських чарівних садів
Хочеш засватати
Доньку лісів.
Ми ж з ним –
Не друзі,
Тебе б не просив,
Хоч маю сотні рук,
Сотні я крил,
Але з могутнім
Царем всіх лісів,
Щоб поборотись,
Не хватить
Всіх крил.
Думати нічого.
- Що ж, я піду,
Квітку-красуню,
Тобі принесу, -
Хлопець сказав,
Може, щось
Підгорнеться,
Дурити Ліс,
Може, і не прийдеться.
Поки що ж
Вітер його підіймає,
В тихій оазі його
Залишає,
Ось і верблюди
З дарами чекають,
Вітер на хлопця
Чалму одягає.
- Я біля річки
Покину тебе,
Цар щоб зелений
Не бачив мене,
Але дивись.
І не думай тікати,
З Вітром не треба,
Хлоп’як, шуткувати.
І відлетів, хлопець
Хмуро рушає,
Ліс радо гостя
Зі Сходу стрічає,
І розступились
З дороги дуби,
І до царя
Караван привели.
- Бачу, з дарами
До доньки моєї, -
Каже Лісний цар, -
Красуні-лілеї.
Кажеш, в садах ханських
Буде рости,
Сяяти буде
Від перлів-роси.
Ти ж бо сідай, -
Цар його пригощає, -
Синку, багато я
Донечок маю.
Але молодша – всі кажуть,
Немає
Кращої в світі
Від краю до краю…
Сватів багато,
Тобі я скажу,
Доньку засватать
Я маю жагу,
Бо як розквітла,
Одні лиш дива
В лісі моєму,
Спокою нема.
Цар гостя
В царські покої веде,
Донька його
Де чарівна цвіте
В кущі дерев
Та квітучих бузків,
Серед летючих
Лісних піснярів.
Квітка чарівна,
Як пава, стояла,
Сяйвом блискучим
Гостей зустрічала.
Раптом… де квітка
Чудова росла
Дівчина стала,
Лілейна краса.
Хлопець не бачив
Такої краси!
Мовила: - Гість,
Ти мене забери,
Ти не дивуйся,
Думки я читаю,
Різні обличчя
Я граюсь, міняю.
- Бачиш, все грається,
Гостей дивує,
Спокій у царстві
Моєму руйнує, -
Цар лісу мовив, -
Дочку забирай,
Гість, і до ханського
Саду рушай!
Хлопець же
Їсти не може, не спати,
Як далі жити і як мандрувати?
Мрію побачив,
Кохання своє,
Але ж там Вітер,
Чекає і дме.
Вітра дари він
Усі віддає,
Квітку чарівну
На руки бере,
Тільки ж шепоче
Вона: - Забирай,
Вітру ж в пустелю
Мене не віддай.
Бо як скажу
Лісовому царю,
Що з Вітром разом
Його обманув,
Він не залишить від тебе
Нічого,
І не побачиш ні сонця,
Ні дому.
Хлопець закоханий
Дивиться в очі,
Дивні, красиві,
Чарівні, дівочі.
- Як же сховатись?
Як Вітер минути?
Він же стоногий
І він же сторукий.
- В лісі я різні
Обличчя приймала,
Думки птахів, квітів,
Звірів читала,
Але залишитись
Хочу з тобою,
Жити я дівою
Хочу-красою.
Вітер - він вічний,
Він іншу знайде,
І заспокоїться,
Злість промине.
Тітонька ж Скеля –
Висока гора,
Нас захистить
Від його буруна.
Військо лісне
Їх до Скелі веде,
І захищає їх
Гілля рясне,
Вітер все дужчає,
Виє, скрипить,
Жаром пустелі,
Як пічка, пахтить.
Дівчина ж – Квітка
Враз облік змінила,
Морем розлилась
Безкрайньої сили -
Острів зелений,
Де хлопець чекав
Посеред моря,
З глибин тих повстав.
Вітер волає –
До хлопця дійду!
Море це жаром
Своїм осушу!
Біситься, гнівний,
Та острів стоїть,
Море ж безкрайнє
Не худне, лежить.
Вітер втомився
І так вгомонився,
Знов у пустелю
До себе повівся,
Море йому не вдалось
Підкорити -
Води глибинні ті
Не осушити.
Хлопець радів –
Наречену позвав,
В руки її -
Дивну Квітку – прийняв,
Дівчина ж Квітка
Його обіймала, -
Ти мій єдиний! –
До нього сказала.
Тітонька-Скеля
Їх радо прийняла,
З рясних джерел
Їм напитись давала,
Військо лісне
Повернуло назад,
Висадив Хлопець
Чудовий там Сад.
Дівчина –Квітка
Там досі живе
З хлопцем коханим -
Радіє, цвіте,
Тітонька –Скеля
Їх двох захищає,
Вітру дороги
До раю немає.
Вітер пустелі
Той рай обминає,
Хлопця і Квітку,
Буває, згадає,
Гнівно завиє,
Обман пригадає -
- Іншу знайду –
Буде краща, я знаю!..
От такі можуть
Траплятись дива,
Вийди лиш з хати –
Ліси і моря!
Диво чекає
Тебе за порогом,
Тож не чекай –
Відправляйсь у дорогу!
м.Київ, 2009р.
