Щука і карась
Людина шукає, де краще,
Де глибше, плаває риба.
Так бУло і буде завше,
У цьому є правди скиба.
В ставку, за селом, край дороги,
Де чиста студена вода,
Де влітку мочили всі ноги,
Де коси купала верба,
На самому дні, десь глибоко,
Життя вирувало ключем.
Подалі від людського ока,
Ховались під кожним корчем
Малі і великі рибини.
Ще жабки і раки були.
Всі мали великі родини,
Та в мирі дружбі жили.
Край берега, у очереті
Карасик малесенький жив,
Жив бідно, в малому наметі,
та весело жив, не тужив.
З віконця малої кімнати
Вдивлявся в чудний краєвид,
Верба відбивалась крислата,
Стелився безкрайній бескид.
Одного чудового ранку,
Лиш сонце торкнулось води,
Побачив карасик на ганку,
Що щука прибилась сюди.
- Ти знаєш, моє це обійстя,
Тож геть вимітайся звідсіль,
Не бачила кращого місця,
М’якеньку зроблю тут постіль.
Ти бачиш, які в мене зуби,
Й порожній голодний живіт.
Не лізь перед батька до губи,
Бо станеш мені на обід.
Сусіди дивилися мовчки,
Сховались в домівках своїх,
Ховали синочків і дочок,
Щоб щука не бачила їх.
Карасик поплив в світ за очі,
Один проти щуки не зміг
Боротись, не мав сили духу і мочі,
На інший край озера втік.
А щука вже геть знахабніла,
Безкарність породжує страх,
Помалу сусідів всіх з’їла,
Хто вижив, ховавсь по корчах.
Та якось, в воді щось блиснУло,
То, мабуть карасик малий,
Чому він тут? Мабуть, заснулий,
Чи просто приплив, бо дурний.
І щука роззявила рота,
Вхопилась зубами за блиск,
Відкрились в водичці ворота,
Від щуки лишивсь лише «бризк».
І вже на гачку наша щука,
Олія на плиті димить.
Для всіх це хороша наука,
Розплати завжди буде мить.
Бо скільки б безкарно й безплатно
У світі ти міг би прожить,
Платитимеш згодом стократно,
Аби тільки міг оплатить.
Та є ще один гріх найбільший –
Дивитись, як сіється зло,
Від того, що сіє, ти гірший,
Дозволивши, щоб проросло.