Колего, перепрошую, але бачу у вірші розгорнуту ремінісценцію на "Чому ревуть воли, як ясла повні" - перший кримінальний роман української літератури, думаю, відомий усім зі шкільної програми: «Скрізь неправда... скрізь!» — шептав Чіпка. «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — весь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..» Знаєш, на зустрічах читачі часто питають, чому в українській літературі все так погано, що й читати не хочеться? Пояснюю, що література реалізму (а переважно йдеться про класичну літературу, більшість текстів якої і справді тяжіє до опису соціальних проблем і негараздів) вся така, українська не виняток. Нагадую про "Пані Боварі", "Червоне і чорне", "Тесс із роду Д`ербервіллів" тощо. Дивляться вже іншими очима. Ми не унікальні в своєму мінорі й описі безвиході, виявляється. Утім, це не скасовує бажання читачів чути і читати інші тексти. Сучасна література дає багато такого. Я це все до того, що на життя можна дивитися по-різному. Можливо, уже годі повторювати за класиками і проговорювати вічні, наче світ, проблеми, які нікуди, зрозуміло, не дінуться, а шукати іншу тему для поетичної розмови? Це просто роздуми, звісно, кожен пише про те, що йому подобається.
