Щоденник віруючого
Вечірня сповідьВечірнє сонце золотавим вінцем висвітило баню сільського храму. Спираючись на дебелу вишневу палицю, до церкви шкандибала стара Жириха. За нею кволо тягнулось ще кілька сільських бабів. Усіх їх скликав до храму малиновий подзвін, що хвиля за хвилею котився селом. Скоро почнеться вечірня служба.
Баба Жириха, незважаючи на свій похилий вік та покручені артритом ноги, не дозволяла собі пропустити жодної Божої служби. Щоб не могли дорікнути віряни: "Ходила, ходила попід хати, агітуючи за те, щоб відкрили нарешті в селі свою церкву, а сама не ходить на службу". Йшла й міркувала про себе: ні, цього не можна допустити, хоч як би не почувала себе і які б не були домашні клопоти. Та в кого їх не вистачає, але до Бога треба йти в першу чергу, як каже панотець.
Ось вже й запахло ладаном, зараз він вийде кадити храм, хор заспівав "Благослови душе моя Господа..". І так приємно стало на серці, ніби вернулися ті давні дівочі роки, коли все було іншим, таким молодим і веселим. Бувало, як зберуться дівчата на рукоділля вишивати рушники на придане, та як заспівають, що мало не півсела приходило на вечорниці. Хлопці видивлялися, яка з дівчат до вподоби, щоб сватів засилати. Та Христя не поспішала під вінець, хоч парубки і сватались, вона все чекала судженого, який чомусь довго не вертався з громадянської.
- Дивись Христю, щоб ти не звікувала у дівках, - бідкалась стара мати.- Гришка мабуть десь давно оженився і забув про тебе, а може вбили на війні. А ти його чекаєш...
- Мамо, ви ж самі казали, що по вірі все нам дається, як проповідував батюшка. От я й вірю, що Гришка повернеться.
- Та дай Бог, - зітхала стара Жириха.
Ой, що це я згадала як була дівкою. Тут іде служба, а я відволіклася, що не помітила, як вже правиться утреня. Незабаром вийде отець сповідати і що я йому скажу. Боже милий, я ж ніколи не сповідалась і навіть не знаю як це розказувати священику про свої гріхи. Хіба що розповісти, яка я була люта та зла, коли Гришка повернувся додому, та не сам, а з молодою дружиною та двома малими діточками. Тоді я навіть ходила втопитися у ставку, та не вийшло, бо злякалася як хтось дико реготав, що аж луна котилася берегом. Думаю тепер, що це сам нечистий сміявся з мене. Чи розказати як аж через місяць зустрілася з Гришкою на канаві, де випасали овець, і як після цієї зустрічі народився у мене Жорик. І як я могла простити йому зраду, зараз і сама не знаю. Можливо, ще й розказати, як носила з колгоспного поля солому для скотини і топити піч взимку, як непомітно клала цукрові буряки під одежу, щоб дома запекти і нагодувати Жорика та старих батьків, як в калоші набирала на току пшениці, щоб змолоти і зварити дома затірку чи галушок.
Боже ж мій, та у мене стільки гріхів, що мені навіть буде соромно признатися. Коли батюшка вийшов із Євангелією і хрестом, мені аж дух перехопило. Прочитав молитву і повернувся до розгублених сільчан:
- Підходьте на сповідь, - тихо промовив священик.- Христино, давайте покажіть приклад, тут нема чого боятися, про гріхи ніхто не дізнається, бо існує церковна таємниця сповіді.
Навіть не пам"ятаю, що я говорила, знаю тільки як сльози вкрили лице і потім почула голос батюшки:
- Благословляю завтра на святе причастя!
Відійшла я від аналойчика і ніби мені розвиднилося, все стало на вигляд іншим, світлішим, навіть ноги перестали боліти і я стала мовби знов та безтурботна дівчина з давніх сільських вечорниць.
м. Бердянськ, 21. 02. 2019 р.
