Незабутньому таткові моєму
Тато щось забарився: минають не дні,
Це - роки вже юрбою тікають кудись.
Безнадійно скучаю! Татусю, приснись
І закутай дітей у обійми міцні!
Розкажи, любий татку, що кривда мине,
Бо не можна отак за добро, без вини!
Не вертає мій тато чомусь з далини.
Він від всього лихого вберіг би мене!
Не вітрила - тріпочуть і рвуться серця!
Вчуся, таточку, жити хоча би без сліз.
Тільки знов у сльозах наша зграйка беріз…
Пам’ятаєш: садив ти малі деревця?
Пам’ятаю: читав нам найкращі казки.
Чим зайняти малих, знав неміряно, татку:
Чи рослинку доглянуть, чи звести палатку.
А тепер все нудьгують старі рюкзаки.
Залишається вірити: десь є портали…
Може в променях сонця, у щебеті птиць –
Ти прийдеш, ти завариш нам чаю з суниць.
Ми шукали разом їх і скільки збирали!
В лісі вчили з тобою шапинки шовкові,
А на карті – держави, а в небі – зірки…
Спомин мого дитинства – солодкий, гіркий,
Бо спізнилось навіки признання в любові!
Біля свого ношу незабутнє ім’я...
Забарився ти, татку, – на все воля Божа.
І живу я без тебе, на тебе так схожа.
І у доньки моєї – усмішка твоя.
© Оксана Осовська
