Колишнім юним біологам, які стали лікарями
Боюсь з дитинства білого халата,
Цей переляк лишається чомусь.
Суворі стіни, бачаться, палата.
Хоч не хворіла майже, а боюсь.
Живуть на світі справжні лікарі.
Буває страшно їм також, мабуть.
А дітвора, безжурні школярі,
У ескулапи запросто ідуть.
Що скажеш? Амбіційне, молоде,
Ще безтурботне набирає бали…
Лиш потім усвідомлення прийде :
“А мед – не мед!” і ми таки попали!
Здолай візьми “не хочу” і “не можу”…
А світ гуде, прекрасний білий світ!
Гризи науку тяжку, майже Божу,
Зламати зуби можна об граніт,
Зламати душу об чиїсь печалі,
Об невідомість чи недуг свавілля!
Він зробить кроки досі небувалі!
Він не опустить руки від безсилля!
Мовчазним якось вернеться до дому :
Комусь спочити все ж прийде пора.
Що з`явиться у погляді по тому
Колишнього тепер вже школяра?
Яким надалі буде часу плин,
Чим встелиться тяжка його дорога?
Стрічати буде вже поважний він
Людей, яких відпрошував у Бога…
Чудесні будуть долітати вісті,
Для когось знову оживе палата…
І лікаря вітатимем у місті
Всі, хто бояться білого халата!
© Оксана Осовська
