Коли кипить в душі
І слів не підбирають,
Як води на весні,
Коли сніги раптово розтають:
Збираюся, до поки не зірвало дах,
Іду знайомою дорогою до лісу,
І жертвую богам прадавнім час,
Вони ж мені спокій і силу.
Коли вогонь надії гасне,
І розпач розриває бачення,
А навкруги усе несправжнє,
До неможливості удаване:
Втікаю, щоб не розгубити справжнє,
На верхи, до кам’яних джерел,
В яких вода розказує про вічне,
У тіні вікових смерек.
Коли раптово сумом огорне,
Як в жовтні, вранішнім туманом,
Не відаєш, не знаєш, що воно таке,
Так монотонно квилить жалем:
З послідніх сил, я піднімаюся до буків,
Крізь колючки ожинових кущів,
Щоб випустити з нутрощів гадюку,
Впустити замість неї зелен-світ.
Коли раптово, ніби з нівідкуди,
Засвітить сонечко в занедбанім віконці,
І посміхаються навколо люди,
Щастить у будь якій роботі:
Біжу, де трави, осики і берези
Весело перегукуються з вітром,
Щоб свою радість Дажбогу розказати,
І поділитися, і збагатитись дивом.
Дрогобич, 2011
