Дівча
одне
як божий світ
ніяковіючи бреде
ступає майже навмання
крізь велелюдний галас міста
несмілий язичок вогню
в собі мов в пригорщі несе
ховаючи від каверзного вітру
межи пелюсток нерозпуклої краси…
донька
сестра
небого долі
куди, всміхаючись, ідеш?
нащо свій тихий скарб –
смиренну, світлу ношу
невинної як день душі
скажи, чому офірою кладеш
на кров’ю скроплений вівтар
ніким ніде не баченого Бога?
вогні
гра барв
лискуче лусковиння
марудних, довжелезних змій
що місто обплели вузлами
звабливих вулиць, площ, алей
й, скрадаючись, вповзають крізь повіки
аби у серці нашептати їй:
а, знаєш, Бог таїться в шалині куща
між ніг твого безпупого Адама…
все йде
і йде
мов у просонні
лань юна й тріпотлива
серед цвітіння райської весни
назустріч моторошному крику
що тіло біле навпіл роздере
пазурами гнаного прокляттям лева
який ще вчора лагідно лизав
її ребро немов себе самого…
слова
папір
надій омани…
надкушеним, зневаженим їством
небогу втопчуть у холодну землю
разом із вогнищем долонь
які, мов свічечку, підносила до неба
аби розпізнаним добром і злом
собі і всім відкрити очі
на Бога, що між нас в кущах сховавсь…
