ПОЕТ
Дійові особи:
1. ПОЕТ;
2. Стихія повітря;
3. Стихія землі;
4. Стихія води;
5. Стихія вогню;
6. Доля;
7. Лицар Щастя, Друг-поет;
8. Дівчина-художниця;
9. Хронос-час;
10. Дівчина (Вікторія);
11. Мітингувальники (7 чоловік).
ПОЕТ стоїть посеред сцени (ноги на ширині плечей). Його очі закриті долонями (пальцями вгору, ліктями вперед). Спогади – видіння не дають йому спокою. Він одягнутий у джинси, сірий гольф і звичайну осінню балонову куртку чорного кольору.
Дівчата-стихії одягнені у відповідний кожній стихії одяг, по черзі із темряви, роблячи крок під прожектори світла, говорять свої фрази і зникають кроками назад у пітьмі – вони ж і є тими його спогадами-видіннями:
1. СТИХІЯ ПОВІТРЯ (її одяг, волосся розвіює сильний потік повітря із-за лаштунків):
Мене охрестив ти стихією вітру,
Прекрасною музою сині небес.
Я вдячна тобі за поезій палітру…
До тебе порив мій помер (пауза) й не воскрес.
2. СТИХІЯ ЗЕМЛІ (промовляючи свої слова, вона повільно висипає землю із зімкнутих перед собою пригорщей):
Для тебе була на землі неземною,
Стихією, музою сили землі.
З-під ніг я пішла твоїх, ставши собою.
Лиш другом готова я бути тобі.
3. СТИХІЯ ВОДИ (говорить, потроху проливаючи із керамічного глека воду собі під ноги):
Стихія води, твоя ще одна муза,
Від тебе рікою помчалась у даль.
Я – хвиля, я – цикл, поезії доза…
За мною не плач. Сльози – також вода.
4. СТИХІЯ ВОГНЮ (у її руках запалена лампада, яку вона дістає із-за спини і знову ховає, коли зникає у темряві):
П`янила тебе я своєю жагою:
Тепло дарувала – стихія вогню.
Згоріли мости між тобою і мною.
Спалила! Для іншого нині горю.
ПОЕТ (іронічно) – Друзі! Друзі! Мабуть таке моє призначення в житті – бути усім хорошим другом. Чому все так?! Чому, як тільки моє серце відкривається дівчині для кохання, у відповідь… Дружба? Розчарування! Так, бути другом це все ж краще…Хоча ні! Це гірше… Це боляче… Бо ж кожного разу мені доводиться боротися із цим болем, гасити його чимось.., а потім знову наступати на ті ж самі граблі.
Знову по черзі з`являються дівчата-стихії під прожекторами світла зі словами:
СТИХІЯ ПОВІТРЯ – Ми друзі!
СТИХІЯ ЗЕМЛІ – Ми друзі!
СТИХІЯ ВОДИ – Ми друзі!
СТИХІЯ ВОГНЮ – Ми друзі!
ПОЕТ затуляє вуха руками. Після слів останньої стихії всі вони рухаються в центр сцени до нього і, оточивши його з усіх сторін, дивляться йому просто у вічі, а потім різко і синхронно повертаються до нього спинами і, взявшись між собою за руки, починають рухатись довкола поета.
ПОЕТ – Годі! Не треба! Не хочу!
Він присідає, ховаючись у їхньому колі та одразу ж різко підводиться, роблячи в сторони рухи руками над своєю головою, відганяючи від себе дівчат-стихій, наче примар.
ПОЕТ – Згиньте!
Дівчата стихії біжать кожна під свій прожектор світла, завмирають на якусь мить на місці обличчям до залу і синхронним кроком назад зникають у темряві.
ПОЕТ падає на коліна і, ніби кланяючись, нахиляється всім тілом вперед, чолом до сцени, обхопивши потилицю руками. Він поринає у сон. В цей час позаду нього з`являються дві стіни із прозорого скла, утворюючи собою дві бічні сторони трапеції, в центрі якої опиняється наш герой. Він продовжує залишатися нерухомим. До нього із задніх кутів сцени повільно наближається двоє чоловіків. Вони між собою схожі, навіть одинакові. Їх відрізняє тільки одяг. Той, що ліворуч – у звичайному темно-синьому костюмі з білою сорочкою та краваткою кольору морської хвилі. Натомість той, що справа зодягнений у лицарські обладунки та зі списом у правій руці, на вістрі якого нанизаний аркуш паперу із текстом. Ці двоє – насправді ж одна людина: друг нашого головного героя. Він так само, як і ПОЕТ– поет. І зараз наш герой опиняється на межі між снами та реальністю, де відповідно ліва сторона, за скляною стіною – це реальний світ, а права – світ снів нашого героя. Реальний друг та він же, як Лицар щастя – синхронно наближаються до сплячого поета і в один голос промовляють до нього:
ЛИЦАР ЩАСТЯ, ДРУГ-ПОЕТ:
Довірся Долі, любий друже,хай там як,
Твоє призначення – писати про любов.
Повір, настане день і буде з Неба знак:
Зустрінеш ту, котра візьме під свій покров.
Від пут минулого звільнися і вперед…
Всі ті Стихії просто Музами були
І ти на них дивився просто як поет –
Тебе достойні вони бути не змогли.
(Схиляє спис із нанизаним аркушем із текстом перед очима Невиправного романтика, а реальний друг-поет знімає цього листа і вручає в руки поета, не перестаючи говорити до кінця свій текст разом із Лицарем щастя).
На вістрі мого спису є слова.
Ти їх собі за правило візьми.
Ця істина відома і проста:
Усе, що б не ставалося з людьми –
Усе на краще й ти це пам‘ятай!
Бо сон, то є життя, життя, як сон:
Межа тонка й прозора, мов кришталь…
Потрапив просто ти між них в полон.
ПОЕТ повертає голову то на реального друга-поета, то на Лицаря щастя. Прийнявши від них писану істину, він розвертається спиною до залу і повільно іде в глиб сцени між скляними стінами, а Лицар щастя і друг-поет розходяться в сторони і зникають за лаштунками. Невиправний романтик, дійшовши до звужених країв скляних стін в глибині сцени, розвертається обличчям до залу і читає вголос з аркуша писану істину:
ПОЕТ– «Усе, що б не ставалося з людьми – усе на краще…» Як же це добре мати друга, вірного, доброго друга, друга-наставника. Саме так – його поради є дуже вагомими для мене. Тоді, коли я опускаю руки, втрачаючи віру у власні сили, з`являється він, наче й направду той Лицар щастя, що завжди підтримує мене своїм добрим, напутнім словом. Він повертає мені мене самого, він підтримує мої опущені крила і я знову злітаю, і я знову бачу світ у всіх його барвах. Так!..
Мені наснився Лицар щастя – це мій друг:
У обладунках, сяючих добром,
Зі списом успіху в руці і все навкруг
Барвистим стало під моїм пером…
Мені сказав він уві сні і наяву:
«Твоя поезія прекрасна, ти – поет…»
Зі сну прокинувся, а потім знов заснув…
Побачив інший свій у дзеркалі портрет.
Зненацька світлові прожектори освітили ліву сторону, ту, що за скляною стіною – реальний світ нашого героя. Там лавка у парку, під деревом, а поряд стоїть молода, вродлива дівчина-художниця. Перед нею розкладений мольберт і вона щось малює. ПОЕТ підходить до лавки і сідає скраю, не зводячи з дівчини свого погляду. Потім він виймає із внутрішньої кишені своєї куртки записник і ручку і береться щось записувати. Він пише вірш. Це видно по натхненному та задумливому виразу його обличчя. Він поет. За якусь мить наш герой звертає до художниці свій іще один погляд і несміливо промовляє:
ПОЕТ– Можна поглянути Вашу картину?
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Так, звісно ж! Проте, якщо тільки можна буде почитати те, що Ви там написали?
ПОЕТ– Так! Я сам Вам прочитаю… Це вірш. Він іще не дописаний, але початок є… Він підвівся і наблизився до мольберта, ставши за спиною у дівчини та із захопленням продовжив: А Ви талановита художниця! Дуже гарно…
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Дякую. Тут іще багато роботи. Ця картина буде подарунком для однієї дуже дорогої мені людини.
ПОЕТ(трохи з осторогою) – І для кого ж?..
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Е, ні! Так не чесно! На картину Ви мою поглянули… А де ж обіцяний вірш?
ПОЕТ– Гаразд. Ось, що написалося мені буквально щойно:
«Весни пташиним співом
Прилину в твоє небо
І розіллюсь луною…
Мене ти лиш поклич.
Я стану літнім дивом,
Дощем рясним для тебе
І ми удвох з тобою
Знайдем веселки ключ…»
Дівчина слухала захоплено і сказала:
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Браво! Так гарно… Ви теж не менш талановитий! Тільки от…
ПОЕТ– Що? Вам не сподобалось?
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Ні-ні! Все гарно! Дуже гарно. Просто якось дивно чути посеред осені про весну і літо. Хоча мушу визнати, мені і справді повіяло теплом від Ваших слів.
ПОЕТ– Ви праві. Трохи не по сезону. Але так хочеться тепла. (Трохи в сторону) Якби Ви тільки знали, як сильно мені хочеться тепла?..
Він повільно повертається і прямує у свій скляний коридор між снами і реальністю, і вже через скляну стіну продовжує спостерігати за тим, як дівчина закінчує свою роботу і збирається іти. Її зупиняє дзвінок мобільника. Вона усміхається і відповідає на дзвінок.
ДІВЧИНА-ХУДОЖНИЦЯ – Так, любий? Скоро буду. Де я? Я у міському парку – працюю над твоїм подарунком. Тобі сподобається. Так, я вже збираюся. Скоро буду, коханий. Цілую. (Збирає речі і зникає за лаштунками).
ПОЕТ(сумно):
Весни пташиним співом
Прилину в твоє небо
І розіллюсь луною…
Мене ти лиш поклич.
Я стану літнім дивом,
Дощем рясним для тебе
І ми удвох з тобою
Знайдем веселки ключ…
Чому так сипле снігом?!
Ще ж осінь! Ще не треба!..
Яка ти, де?! Шукаю
Із тисячі обличь.
«Управо йти чи вліво?»,
Запитую у себе.
Почути щоб «кохаю»?..
І знов самотня ніч.
Мені наснися, діво,
Кохання королево!
До пекла чи до раю –
З тобою пліч-о-пліч…
Наш герой знову припадає до сцени і занурюється в сон.
Праворуч за склом з`являється жінка в чорному. Вона наближається до поета. За її правою рукою тягнеться довга біла, схожа на тонку мотузку, нитка. Це нитка долі, а ця жінка – Доля ПОЕТА. Наш герой підводиться на ноги і промовляє, наче в небо, в той час, коли Доля ходить довкола нього, обмотуючи його тіло, аж до шиї, своєю ниткою.
ПОЕТ:
Забери мене, Боже, страждань цих позбав.
Або ж знак дай нікчемній людині.
Вкотре в цьому житті, ледь злетівши, упав,
Мов метелик у сіть павутини,
Котру Доля із нитки своєї сплела
Все кругами, кругами, кругами!
І, спинившись на шиї петлею, втекла… (Доля зникає за лаштунками зі сторони снів, звідкіль і прийшла, залишивши поета у своїх путах)
Опинивсь між реальністю й снами.
ПОЕТ розвертається і, весь обмотаний ниткою Долі, повільно рухається в глиб сцени вздовж скляного коридору зі словами:
Сную межею я між снами і реальністю,
Мов коридором, мов чистилищем душі.
Шукаю двері скляних стін сентиментальності.
Вони із мрій моїх, фантазій-вітражів.
Та чи насправді є ті двері, чи примарилось,
Чи все ж наснилося, намріялось мені?
Чом затягнулися грозою так захмарились –
Ці безкінечні лабіринти моїх днів?
Зникнувши у темряві, наш герой звільняється від пут. За правою скляною стіною з`являється Хронос-час. Він весь обвішаний циферблатами та стрілками, що показують різні години.
ПОЕТ вибігає на середину сцени, а потім помітивши Хроноса-часу, прислонившись до скляної перестінки з острахом і подивом голосно промовляє:
ПОЕТ– Хто ти?! Хто?!
За стіною реальності (зліва) з`являється поет-друг, так само як позаду Невиправного романтика з`являється той же поет-друг, тільки в обладунках – Лицар щастя. Він обіймає Невиправного романтика лівою рукою за плече, а реальний поет-друг, синхронно кладе свою ліву руку на скляну стіну, точно так само, як Лицар щастя. Вони ж бо одне ціле: реальний друг і друг снів – Лицар щастя. Вони промовляють спокійним голосом підтримки до Невиправного романтика, даючи відповідь на його запитання:
ЛИЦАР ЩАСТЯ, ДРУГ-ПОЕТ – Це Хронос-час. Він лікар, він твій друг, так само, як і я. Довірся часу – час покаже. Він відійде у небуття і далі поведе тебе життям.
ПОЕТ, звільнившись від обіймів Лицаря щастя, важким, зболілим голосом промовляє слова, повертаючись то до Лицаря щастя, то до реального друга, що по той бік стіни реальності.
ПОЕТ:
Душу розп`ято і серце надвоє –
Сни і реальність знову за склом:
Взятий в полон без найменшого бою…
Хронос – не лікар! Хронос – це зло! (Ніби доказує своєму реальному другу через прозору скляну стіну. Проте у спину чує звернення до себе Хроноса-часу, котрий змушує його різко повернутися і пильно дивитися на себе.
ХРОНОС-ЧАС:
Ей ти, невиправний романтику,
Що чарам піддався стихій,
Вертайсь у свою ти галактику
Орбітами зімкнутих мрій.
Стихія повітря окрилена
Твоїми ж, поете, крильми,
Розріджена в висях, розпилена…
Її життєдайність прийми.
Стихія землі переміряна:
Її обійшов навкруги,
Засіявши правдами й вірами:
Колосяться істин луги.
А водна стихія гойдається,
Цілунками рве береги,
Об скелі дощем розбивається,
Малює в калюжах круги…
Огненна стихія (жар пристрасті) –
Себе спопелила з нутра,
Жевріє на згарищі слабкості
Від дії п`янких горе-трав.
Фортуна тобі усміхається,
Як п`ята стихія світів,
З-за хмар на пегасі спускається,
Щоб з нею ти верхи летів.
ПОЕТ– Втомився! Втомився кохання чекати! Втомився! Втомився! Втомився страждати.
ХРОНОС-ЧАС:
Годі, кажу, чуєш, плакатись долі!
Ти ж мене сам в ланцюги закував!
Корчусь від болю в твоїй я неволі,
Я ж бо мірило усіх твої справ.
Викарбуй сам собі краще майбутнє.
В тебе перо із пегасових крил.
Я то є ти! Я – твій вічний супутник,
Для корабля твого подих вітрил.
ЛИЦАР ЩАСТЯ, ДРУГ-ПОЕТ – А ти й не чекай! А ти просто живи! (Лицар щастя і Хронос-час зникають за лаштунками. ПОЕТ знову упав на коліна і прийняв сплячу позу. Реальний друг-поет сильно стукає рукою у скляну стіну, наче у двері із вигуками:
ДРУГ-ПОЕТ – «Друже, ти вдома?!» (ПОЕТ підхопившись, вибігає до друга).
ПОЕТ– Що трапилось, друже?
ДРУГ-ПОЕТ – Майдан наповнюється людьми! Всі за євроінтеграцію України! Ходімо, мерщій. Це наша революція. (Трохи замислившись) Це твоя революція, друже. Повір мені. (Вони розвертаються обличчям до лівого закулісся, як перед їх очима під прожекторами світла з`являється група людей (мітингувальників (7 чоловік), кілька наметів із прапорами: України та Європейського Союзу. Вони гуртом вигукують гасло:
МІТИНГУВАЛЬНИКИ – «Ми – за ЄС!» (тричі). (До них долучаються друзі поети і, піднявши вгору прапори, всі вони по черзі виголошують слова):
1. Сила віри, волі, духу –
Згуртувала нас, горить!
2. Гріє душу і потроху
Гоїть рану, що болить.
3. За майбутнє за Вкраїну,
Браття, сестри, стоїмо:
4. За ЄС – мету єдину,
Щирим серцем горимо.
5. Щоби прадіди пишались,
Нашим дітям на добро –
6. Тут і зараз об`єднались
Просто неба… З нами Бог!
ПОЕТ– Революція у серці:
ПОЕТ-ДРУГ – Чиним уряду протест.
7. Силу слова в мегагерцах,
Ми несемо, наче хрест.
ПОЕТ– Не страшні ні холод лютий,
ПОЕТ-ДРУГ – Антиєвропейський прес…
ДІВЧИНА (ВІКТОРІЯ) – За майбутнє краще, люди!
ВСІ РАЗОМ – За Вкраїну у ЄС!
«Ми – за ЄС!», «Ми – за ЄС!» - з цими словами всі вони гуртом зникають за лаштунками, залишивши на сцені одні лиш намети.
Сцену поглинає суцільна темрява. За мить з`являється світло. Поряд з наметами стоять два прапори: України і Європейського Союзу. Світанок. Мітингувальники сплять: хто в наметах, хто поряд чатує біля бочки із вогнем, що в холодну пору допомагало зігріватися учасникам мітингу. З-поза намету виходить Невиправний романтик. Він тримає за руку дівчину (Вікторію). Вони підходять до стійки із прапорами. Дівчина стає поряд з прапором України, а наш герой поряд із прапором Європейського Союзу. Він розглядається довкола і промовляє:
ПОЕТ:
Прокинувся, чи може й досі сплю?
Стихії, музи, добрий Лицар щастя?..
Серцебиття, пульсації в зап`ястях…
Ти поряд?.. Поряд та, кого люблю?!
Не муза ти і жодна зі стихій.
Ти – доля, хто ти, ким для тебе я є?!(він виймає зі стійки прапор ЄС)
Фантазії ти витвір, моїх мрій,
Примара може? Чом ти не зникаєш?..
Намети, прапори, Євромайдан?!
То це не сон був? Я і ти – ми справжні?
ДІВЧИНА (ВІКТОРІЯ), (виймаючи зі стійки прапор України) –
Звільнилося від самоти кайдан
Поета серце. Дав би Бог – назавжди.
ПОЕТ:
Моя ти, революціє, моя!
ДІВЧИНА (ВІКТОРІЯ) –
Європа й Україна – одне ціле!
Вікторія ім`я моє і я…
ПОЕТ:
Моя ти перемога, моя сила. (Вони схрещують між собою прапори, міцно тримаючи їх обома руками і йдуть до центру авансцени. Слідом за ними підводяться всі мітингувальники, а також із-за лаштунків виходять і всі інші учасники. Вони вишиковуються в один ряд і низько кланяються залу.
КІНЕЦЬ.
20.05.2014 23:45 