Чорнобиль

Реквієм Чорнобилю

Хай скрегіт й плач стражденної землі

Досягне й хмар, і сонця, й неба, й Бога.

Хай пом’януться дні, коли діди

Наші топтали ті важкі дороги.

І скільки, наче масок, чорних плит!

Вони відчули усі біди долі

В нічному небі, де холодний вид

Бивсь в полум’ї чорнобильського болю.

Плач матері. Вогонь. Вогонь! І крик.

Крик не людський. Хоч його зодчі – люди.

Востаннє – спокій. І раптовий рик

Гарячих труб. І плач. І біль. Повсюди.

У вихорі радіаційних днів,

Які однаково холодні й мертві,

Земля скрегоче вже без сліз і слів,

Коли вже місяць досягає чверті.

Стоять забуто золоті сади

І вишні аж згинаються од цвіту…

Навіщо це? Не знищити біди,

Не засміються сосни, трави, діти.

За що це все? В сльозах мати-земля.

І квилить вишня тихо й журавлино.

Вона вже не почує солов’я,

І нікому зривати вже калину.

Але найважче – матері-землі

У стогоні тополі, як примари.

У неї – хустка трауру й журби –

Радіаційна чорна-чорна хмара.