Степ
з рубрики / циклу «Історичне»
На сонці сяє золотавий степ.
У нього трави, наче руки сина.
О як багато пожовтілих лепт
Дала за нього моя Україна!
Колись він був усміхненим малям,
Що перші пагони тягло, неначе ручки.
Він не згадає себе ще дитям.
У нього вже є внуки і онучки.
Ну а тоді… Як хороше було!
Тоді пробились перші ніжні вуса…
Тоді ще літо золотом цвіло,
А не асфальтом в темних скверах русих.
Яким чарівним був зелений степ!
Він був ще молодим, ще зовсім юним.
Він пам’ятає перший свій вертеп
На снігу першім, наче білі дюни.
Колядок і щедрівок водограй,
І голоси… Чомусь такі гарячі…
Сусіднє поле. Жито. Коровай.
До тих пір степ підріс-таки добряче.
Ще були потім голодні роки,
Коли на нім кропиву щодня рвали…
Тоді степ посмутнів. Тонкі стежки
На ньому чисто-чисто протоптали.
Пройшло і це. Лише цвіла зоря.
Стежки заплутались, мов в катакомбах.
Але одного сонячного дня
На жовтий степ упала перша бомба.
Він плакав за волошками вночі,
А матері за синами ридали.
Пізніше ще кигикали сичі.
Та степ теж не один раз підривали.
Зима лягла на теплий горизонт.
І чорний сніг скрипів під боєм всюди.
Прийшов й сюди у ранах й криках фронт –
Степ чув так називали його люди.
Тепер ридав він за людських синів.
Волошки давно витоптали танки.
Він вже й забув, як грім колись гримів –
Гриміли бомби від ранку до ранку.
Лопати гризли виплаканий ґрунт,
Сплітаючись у рятівні траншеї.
І на його очах піднявши бунт
Всіх розстріляли. В ранок Маковея.
Він бачив, як везли людей в Сибір.
За те, що говорили всім про Бога.
Не зрозумів тоді. Не зрозумів,
Що вірити забороняли в Нього.
Як згадку про важкі оті роки
В собі, скраєчку, аж там, біля хати
Він носить лиш оплакані хрести
І сіє біля них холодну м’яту.
У ті роки багато тут злягло.
За кожним Україна сумувала.
Та якби тяжко й гірко не було,
Вона свій рідний степ не забувала.
Пройшли віки. Ясниться старий степ.
Поряд - лани, немов його онуки.
І, як колись, в різноголоссі септ,
До України тягне трави-руки.
Але одного разу в шепіт трав
Ввірвались набундючені КамАЗи.
І крізь машини хтось там белькотав
Незрозумілі суржикові фрази.
Цей «хтось» достатків, як він сам казав,
Мав стільки, що запрудить ціле море.
І схоже ні на кого не зважав .
Тим більше на людські біду і горе.
Щось буде будувати – степ почув.
Його пройняло в вересні морозом.
Він лише місцем непотрібним був.
В очах волошок забриніли сльози.
Вже врізались машини в теплий ґрунт.
Але раптово всі злякались лиця.
У небі, наче хмар гранітних бунт,
Майнула голосиста громовиця.
У стогоні небесних темних септ
Почувся тихий голос України,
Сльозою впав на побілілий степ:
«За віщо, люди? Це ж… моя дитина.»
