Дощ все ніяк не скінчався,
виснучи в небі циклонно.
З мокрого тертого ранця
зривалися лямки, мов стони.
Хитко ступали підошви
вервечкою коридорів.
Чекав на тепло, мов на пошту,
підозрюючи, що захворів.
А потяг все рвався на захід,
вибиваючи гравій з-під колій,
доносячи ритм, наче закид,
в усьому, що коїв й не коїв.
Минав вагон за вагоном
й до носу, ніби до шпарок,
забивалися пах самогону,
мандаринів та вимитих яблук.
Прочинивши останні двері,
закуривши вогку папіросу
слухав, як у чийомусь плеєрі
награвало щось з Сігур Роусу.
